Дамір - Iрина Давидова

Мене розривало на шмаття! Як вона могла так вчинити з тим, що у нас було? Як могла взяти й розтоптати? І їй знадобилося всього лише кілька слів, щоб вирвати мені душу, розтоптати мої почуття, про які я так боявся говорити! Вона зробила це! Зробила! Я не вірю їй, не вірю, що вона могла взяти й вбити все те прекрасне і світле. Зірвавшись, швидко вийшов з кабінету і піднявся на другий поверх, з силою рвонув двері спальні, але та виявилася порожньою. Не роздумуючи ні секунди, повернувся вниз. Вискочив на вулицю, і там Лії не виявилося, я запізнився. Вона від мене пішла.

— Чорт! — прогарчав, і саднув кулаком об стіну, залишаючи помітну вм'ятину.

Усередині все вирувало, я готовий був заприсягтися, що очі налилися кров'ю. Дихання збилося, лють вивертала все назовні, хотілося когось вбити, щось трощити, але я з усіх сил тримався до останнього. Навіщо, сам не розумів. Розгонистим кроком повернувся в кабінет, дістав новий стакан і знову випив залпом коньяк, відчуваючи, як по шлунку пройшла гіркота. Тільки зараз я розумів, що двадцять років тому відчувала моя мати, коли батько пішов до якоїсь повії. Тепер я все розумів, тому що сам переживав схожі почуття.

Зі стуком опустив склянку на стіл, і, натиснувши кнопку внутрішнього зв'язку по дому, дочекався відповіді.

— Де Микола? — сердито прогарчав я, коли зрозумів, що мене чують.

— У нього ж вихідний сьогодні, Даміре Тім...

— Викликайте нах*ін його сюди! Щоб через півгодини був у мене в кабінеті!

— Але сьогодні ж субота і...

— Якщо мого помічника через тридцять хвилин не буде в кабінеті, то і ти, і він летітимете під три чорти! Тобі ясно? — закричав я на охоронця, який чергував сьогодні на в'їзді.

— Так, Даміре Тімуровичу.

Відключивши зв'язок, сів у крісло і, поглядом свердлив одну точку, постійно прокручуючи слова Лії в голові. Ні, крихітко, так просто ти не могла піти, тут явно було щось не так. Я прекрасно бачив всі твої почуття, всі емоції і вони дійсно були щирими. Навіщо тоді ти говорила «коханий», не могла ж спеціально так назвати?

— Чорт, чорт, чорт! — долонями стукнув кілька разів по столу, і одразу чолом втиснувся в руки, прикривши очі.

Як же було боляче. Непередавано сильно! Ніколи раніше не відчував нічого подібного! Ніколи!

З найпершого дня знайомства вона була такою скромною і недоступною, зовсім не схожою на ту стерву, що прийшла до мене сьогодні. А як вона танула від моїх поцілунків, особливо від найперших. Я й справді повірив, що вона незаймана. Хто був її першим чоловіком? Невже цей виродок Шираєв? Ні за що не повірю! Вона, красива й ніжна дівчинка, і цей виродок?! Що ж сталося? Що?!

— Господи, як же боляче, — прошепотів я, потираючи очі, і почув стукіт у двері. — Що ще?

— Привіт, брате. Ти чого такий злий? — з посмішкою увійшов до кабінету Кирило і мені одразу захотілося його тріснути, або хоча б попросити зробити обличчя простіше.

— Нічого! Чи не чіпай мене краще зараз!

— Ого! Ну, після таких слів не розраховуй, що я відразу ж піду. Що сталося?

— Коньяку налий!

— Та не варто, я дивлюся, ти потім склянки б'єш.

— Не треба рахувати мої гроші! — розсердився я і, піднявшись, пройшов до бару, сам налив алкоголь і випив уже третій стакан.

— Я твої гроші не рахую, Даміре. Якщо тобі хреново, не треба на мені злість зганяти, зрозумів?

— Від мене Лія пішла. Зрозумів? — в тон йому сказав я, сердито свердлячи поглядом.

— Не зрозумів. Нашого крутого олігарха кинула баба? — якось недовірливо запитав він, і я одразу зірвався, хапаючи його за комір светра.

— Не називай Лію бабою, ясно тобі? Вона моя жінка! — сердито прошипів я, і раптом відштовхнув його, відходячи до вікна.

— Гаразд, я не зі зла. Просто не віриться, що таке сталося.

— Знаєш, Кириле, мені зараз зовсім не до жартів. Я вперше в житті вирішив одружитися, а мені у відповідь замість «так, я згодна», кажуть «я йду», та ще й до кого?

— До кого?

— До Шираєва!

— Що?!

— Любов у них. Весілля! А я був лише для того, щоб зробити її більш розкутою в ліжку. Ти можеш в це повірити? — кричав я, бо був не в змозі більше стримувати свої емоції.

— Що? Шираєв підклав її під тебе? — Кирило ошелешено дивився на мене витріщеними очима, а мене навіть трусити почало від всього, що відбувається.

— Я можу повірити, що Артем так вчинив, але Лія, вона ж... — я видихнув і присів назад в крісло, враз відчувши, як мене залишають сили.

— Він завжди був покидьком і міг напаскудити всюди, де йому завадили.

— Значить, ось в чому суть.

— Що ти маєш на увазі? — дістаючи з бару ще один келих, Кирило хлюпнув собі коньяку і присів навпроти.