Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Ех, якби знати, що Черепахін дасть таку ціну, — говорив він півголосом, — то я б дома не продавав Макарову отих триста пудів! Така досада! Та хто ж його знав, що тут ціну підняли?

Служник у білій сорочці забрав самовар і засвітив у кутку перед образом лампадку. О. Христофор шепнув йому щось на вухо; той зробив таємниче обличчя, як змовник — розумію, мовляв, — вийшов і, вернувшись трохи згодом, поставив під диваном посудину. Іван Іванович постелився долі, кілька разів позіхнув, ліниво помолився і ліг.

— А завтра я до собору думаю… — сказав о. Христофор. — Там у мене ключар знайомий. До преосвященного б треба після обідні, та, кажуть, хворий.

Він позіхнув і погасив лампу. Тепер уже світила тільки лампадка.

— Кажуть, не приймає, — говорив далі о. Христофор, роздягаючись. — Так і поїду, не побачившись.

Він скинув каптан, і Єгорушка побачив перед собою Робінзона Крузо. Робінзон щось розмішав у блюдечку, підійшов до Єгорушки й зашепотів:

— Ломоносов, ти спиш? Встань-но! Я тебе олією з оцтом помажу. Воно добре, ти тільки на бога покладайся.

Єгорушка швидко підвівся й сів. О. Христофор скинув з нього сорочку і, зіщулюючись, уривчасто дихаючи, начебто йому самому було лоскітно, став розтирати Єгорушці груди.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа… — шептав він. — Лягай спиною догори!… Ось так! Завтра здоровий будеш, тільки більше не гріши. Як вогонь, гарячий. Мабуть, під час грози в дорозі були?

— В дорозі.

— Ще б пак не занедужати! Во ім’я отця, і сина, і святого духа… Ще б пак не занедужати!

Змазавши Єгорушку, о. Христофор надів на нього сорочку, вкрив, перехрестив і відійшов. Потім Єгорушка бачив, як він молився богу. Мабуть, старий знав напам’ять дуже багато молитов, бо довго стояв перед образом і шепотів. Помолившись, він перехрестив вікна, двері, Єгорушку, Івана Івановича, ліг без подушки на диванчику й укрився своїм каптаном. У коридорі годинник пробив десяту. Єгорушка згадав, як ще багато часу залишилося до ранку, у тузі припав чолом до спинки дивана і вже не намагався позбутися туманних, гнітючих марень. Але ранок настав значно раніше, ніж він сподівався.

Йому здавалося, що він недовго лежав, припавши лобом до спинки дивана, та коли він розплющив очі, з обох вікон номерка вже тяглося до підлоги косе сонячне проміння. О. Христофора і Івана Івановича не було. В номерку було прибрано, ясно, затишно і пахло о. Христофором, від якого завжди йшов запах кипарису і сухих васильків (дома він робив з васильків кропила і прикраси до кіотів, а тому й пропах ними наскрізь). Єгорушка подивився на подушку, на косе проміння, на свої чоботи, які тепер були виваксувані й стояли рядочком коло дивана, і засміявся. Йому здавалося дивним, що він не на паці, що навколо все сухе і на стелі нема блискавок і грому.

Він стрибнув з дивана й почав одягатися. Почував він себе чудово; від учорашньої недуги залишалася тільки невелика кволість у ногах та в шиї. Значить, олія і оцет помогли. Він згадав пароплав, локомотив і широку ріку, що їх невиразно бачив учора, і тепер поспішав якнайшвидше одягтися, щоб побігти на пристань і подивитися на них. Коли він, умившись, надівав кумачеву сорочку, раптом цокнув у дверях замок, і на порозі з’явився о. Христофор у своєму циліндрі, з патерицею і в шовковій коричневій рясі поверх парусинового каптана. Усміхаючись і сяючи (старі, щойно повернувшись із церкви, завпеди випромінюють сяйво), він поклав на стіл проскуру і якийсь пакуночок, помолився й сказав:

— Бог милості послав! Ну, як здоров’я?

— Тепер добре, — відповів Єгорушка, цілуючи його в руку.

— Слава богу… А я з обідні… Ходив із знайомим ключарем побачитися. Кликав він мене до себе чай пити, та я не пішов. Не люблю по гостях ходити з самісінького ранку. Бог з ними!

Він скинув рясу, погладив себе по грудях і, не поспішаючи, розгорнув пакунок. Єгорушка побачив бляшаночку з зернистою ікрою, шматочок балика і французьку булку.

— Оце йшов повз живорибну крамницю й купив, — сказав о. Христофор. — У будень не годилося б розкошувати, та подумав, дома болящий, то воно начебто й не гріх. А ікра хороша, осетрова…

Служник у білій сорочці приніс самовар і піднос з посудом.

— Призволяйся, — сказав о. Христофор, намазуючи ікру на скибочку хліба й подаючи Єгорушці. — Тепер їж та гуляй, а настане час, учитися будеш. Гляди ж, учись уважно й старанно, щоб пуття було. Що напам’ять треба, те вчи напам’ять, а де треба розказати своїми словами внутрішній зміст, не торкаючись зовнішнього, там своїми словами. І старайся так, щоб усі науки вивчити. Інший математику знає чудово, а про Петра Могилу не чув, а інший про Петра Могилу знає, а не може про Місяць розказати. Ні, ти так учись, щоб усе розуміти! Вивчись по-латині, по-французьки, по-німецьки… географію, звичайно, історію, богослов’я, філософію, математику… А коли всього навчишся, не поспішаючи, та з молитвою, та з щирістю, тоді й ставай на службу. Коли все будеш знати, тобі на всякій стезі легко буде. Ти тільки вчись та благодаті набирайся, а вже бог покаже, ким тобі бути. — Чи лікарем, чи суддею, чи інженером…

О. Христофор намазав на маленький шматочок хліба трошки ікри, поклав його в рот і сказав:

— Апостол Павел каже: «На ученія странна і разлічна не прилягайтеся». Звичайно, якщо чорнокнижність, буєсловіє або духів з того світу викликати, як Саул, або такі науки вивчати, що від них користі ні собі, ні людям, то краще не вчитися. Треба сприймати тільки те, що бог благословив. Ти вважай…