Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Зараз, зараз… — забурмотів о. Христофор. — Кафізми почитати треба… Не читав ще сьогодні.

— Можна й потім з кафізмами.

— Іване Івановичу, на кожний день у мене визначено. Не можна.

— Бог не осудив би.

Цілу чверть години о. Христофор стояв нерухомо обличчям до сходу й ворушив губами, а Кузьмичов майже з ненавистю дивився на нього і нетерпляче знизував плечима. Особливо його сердило, коли о. Христофор по кожній «славі» вбирав у себе повітря, швидко хрестився і навмисне голосно, щоб інші хрестилися, говорив тричі:

— Алілуя, алілуя, алілуя, слава тобі, боже!

Нарешті він усміхнувся, глянув угору на небо, поклав псалтир до кишені й сказав:

— Fini![6]

За хвилину бричка рушила в дорогу. Наче вона їхала назад, а не далі, подорожні бачили те саме, що й до полудня. Горби все ще потопали в ліловій далині, і не було видно їм кінця; мигтів бур’ян, камінь, проносилися вижаті смуги, і все ті самі граки та шуліка, що солідно махав крилами, літали над стеном. Повітря ще більше ставало нерухомим від спеки і тиші, покірна природа ціпеніла в мовчанні… Ні вітру, ні бадьорого, свіжого звуку, ні хмаринки.

Та ось нарешті, коли сонце стало спускатися на захід, степ, горби і повітря не витримали гніту і, вичерпавши терпіння, вони, змучившись, спробували скинути з себе ярмо. З-за горбів несподівано з’явилася попелясто-сива кучерява хмара. Вона перезирнулася з степом — я, мовляв, готова — і нахмурилась. Враз у стоячому повітрі щось порвалося, дужо рвонув вітер і з шумом, зі свистом закружляв по степу. Зразу ж трава і торішній бур’ян зчинили ремство, на шляху спірально закрутився пил, побіг степом і, забираючи з, собою солому, бабок і пір’я, чорним стовпом, що крутився, знявся до неба й затуманив сонце. По степу уздовж і впоперек, спотикаючись і стрибаючи, побігло перекотиполе, а одно з них потрапило у вихор, закрутилося, як птах, полетіло до неба і, обернувшись там у чорну цятку, зникло з очей. За ним полетіло друге, потім трете, і Єгорушка бачив, як два перекотиполя зіткнулися в блакитній високості і вчепились одне в одного, як на поєдинку.

Коло самого шляху спурхнув стрепет. Махаючи крилами і хвостом, він, залитий сонцем, скидався на рибальську блешню або на ставкового метелика, в якого, коли він мигтить над водою, крильця зливаються з вусиками, і здається, що вусики ростуть у нього і спереду, і ззаду, і з боків… Тремтячи в повітрі, як комаха, виграючи своєю строкатістю, стрепет піднісся високо вгору прямою лінією, потім, мабуть, наляканий хмарою куряви, полетів убік, і довго ще було видно його мигтіння….

А он, стурбований вихором і не розуміючи, що трапилося, з трави вилетів деркач. Він летів за вітром, а не проти, як усі птахи; від цього пір’я розкуйовдилось, весь він роздувся до розміру курки і мав дуже сердитий, поважний вигляд. Самі тільки граки, що постарілися в степу і призвичаїлись до степових переполохів, спокійно літали над травою або байдуже, ні на що не зважаючи, довбали своїми товстими дзьобами черству землю.

За горбами глухо прогримів грім; повіяло прохолодою. Дениско весело свиснув і стьобнув по конях… О. Христофор і Кузьмичов, придержуючи свої капелюхи, вп’ялися очима в горби… Добре, якби бризнув дощ!

Ще б, здається, невеличке зусилля, одне напруження, і степ узяв би гору. Але невидима гнітюча сила поволі скувала вітер і повітря, вклала куряву, і знову, начебто нічого й не було, настала тиша. Хмара сховалася, засмалені горби насупились, повітря покірно застигло, і самі тільки сполохані чайки десь плакали і нарікали на долю…

Потім швидко настав вечір.

У вечірніх сутінках показався великий одноповерховий будинок з іржавим залізним дахом і з темними вікнами. Цей будинок називався постоялим двором, хоч коло нього ніякого двору не було і стояв він серед степу, нічим не обгороджений. Трохи осторонь від нього темнів жалюгідний вишневий садочок з тином, та під вікнами, схиливши свої важкі голови, стояли заснулі соняшники. У садочку тріскотів маленький вітрячок, поставлений на те, щоб полохати стукотом зайців. А більш коло будинку не. було ні видно, ні чути нічого, крім степу.

Ледве бричка зупинилась біля ганочка з дашком, як у будинку почулися радісні голоси — один чоловічий, другий жіночий, — завищали двері на блоку, і коло брички в одну мить виросла висока худа постать, що розмахувала руками і фалдами. Це був хазяїн постоялого двору Мойсей Мойсейович, немолода людина з дуже блідим обличчям і з чорною, як туш, гарною бородою. Одягнений він був у поношений чорний сюртук, який теліпався на його вузьких плечах, як на вішалці, і змахував фалдами, наче крилами, кожного разу, як Мойсей Мойсейович з радості чи з жаху сплескував руками. Крім сюртука, на хазяїні були ще широкі білі штани навипуск і оксамитова жилетка в рудих квітках, схожих на велетенських блощиць.

Мойсей Мойсейович, упізнавши приїжджих, спочатку завмер від надмірного почуття, потім сплеснув руками і застогнав. Сюртук його змахнув фалдами, спина зігнулася в дугу, і бліде обличчя скривилося такою усмішкою, начебто бачити бричку для (нього було не тільки приємно, а й до болю солодко.

— Ах, боже мій, боже мій! — заговорив він тонким, співучим голосом, задихаючись, метушачись і своїми рухами заважаючи пасажирам вилізти з брички. — І такий сьогодні для мене щасливий день! Ах, та що ж це я теперечки повинен робити! Іване Івановичу! Отче Христофоре! Який же гарненький паничик сидить на козлах, побий мене бог! Ах, боже ж мій, та чого ж я стою на одному місці й не кличу гостей до світлиці? Будь ласка, заходьте… милості просимо! Давайте мені