Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Але минув якийсь час, роса випарувалася, повітря застигло, і обманутий степ набув свого похмурого липневого вигляду. Трава похилилася, життя завмерло. Засмаглі пагорби, буро-зелені, здаля лілові, з своїми спокійними, як тінь, тонами, рівнина з туманною далечінню й перекинуте над ними небо, яке в степу, де нема лісів і високих гір, здається страшенно глибоким і прозорим, уявлялися тепер безмежними, заціпенілими від туги…
Як душно і сумно! Бричка біжить, а Єгорушка бачить усе те саме — небо, рівнину, горби… Музика в траві притихла. Степові пташки полетіли, куріпок не видно. Над збляклою травою від нічого робити літають граки; всі вони схожі один на одного і роблять степ ще одноманітнішим.
Летить шуліка над самою землею, плавно змахуючи крилами, і раптом спиняється в повітрі, наче задумавшись про нудьгу життя, потім стріпує крильми й стрілою лине над степом, і незрозуміло, навіщо він літає і чого йому треба. А вдалині махає крилами вітряк…
Для різноманітності майне в бур’яні білий череп або камінь, виросте на мить сіра кам’яна баба або висохла верба з синьою сиворакшею на верхній гілці, перебіжить дорогу ховрашок — і знов біжать повз очі бур’яни, горби, граки…
Та ось, хвалити бога, назустріч їде віз з снопами. На самому верху лежить дівка. Сонна, зморена спекою, підводить вона голову й дивиться на зустрічних. Дениско задивився на неї, гніді простягають морди до снопів, бричка, завищавши, цілується з возом, і колюче колосся, як віником, проїжджає по циліндру о. Христофора.
— На людей їдеш, пухла! — гукає Дениско. — Ач, морду розперло, немов джміль укусив.
Дівка сонно усміхається і, поворушивши губами, знову лягає… А ось на горбі з’являється самотня тополя; хто її посадив, і навіщо вона тут — бог його знає. Від її стрункої постаті й зеленого одягу важко відірвати очі. Чи щаслива ця красуня? Улітку спека, взимку холод та хуртовини, восени страшні ночі, коли бачиш тільки пітьму і не чуєш нічого, крім безпутного, сердито виючого вітру, а головне — весь вік сама, сама… За тополею яскраво-жовтим килимом від верхівки горба аж до шляху тягнуться смуги пшениці. На горбі хліб уже скосили і склали в копи, а внизу ще тільки косять… Шість косарів стоять рядом і махають косами, а коси весело блискають і в такт, усі разом, звучать: «вжжи, вжжи!» З рухів жінок, що в’яжуть снопи, з облич косарів, з блиску кіс видно, що спека палить і душить. Чорний собака з висолопленим язиком біжить від косарів назустріч бричці, мабуть, з наміром загавкати, але спиняється на півдорозі й байдуже дивиться на Дениска, який погрожує йому батогом: жарко гавкати! Одна жінка підводиться і, взявшись обіруч за змучену спину, проводжає очима кумачеву сорочку Єгорушки. Чи то червоний колір їй сподобався, чи згадала вона про своїх дітей, а тільки довго стоїть вона нерухомо й дивиться вслід…
Та ось промайнула й пшениця. Знов тягнеться випалена рівнина, засмалені горби, пекуче небо, знов ширяє над землею шуліка. Вдалині, як і раніше, махає крилами вітряк, і все ще. він схожий на маленького чоловічка, що вимахує руками. Набридло дивитися на нього і здається, Що до нього ніколи не доїдеш, що він тікає від брички.
О. Христофор і Кузьмичов мовчали. Дениско стьобав гнідих і погукував, а Єгорушка вже не плакав, а байдуже дивився на всі боки. Спека й степова нудьга стомили його. Йому здавалося, що він давно вже їде й підстрибує, Що сонце давно вже пече йому в спину. Не проїхали ще й десять верст, а він уже думав: «Час би відпочити!» З обличчя дядька поволі зійшла благодушність і залишилася сама тільки ділова сухість, а голеному, худому обличчю, особливо коли воно в окулярах, коли ніс і скроні вкриті пилом, ця сухість надає невблаганного, інквізиторського виразу. А отець Христофор не переставав здивовано поглядати на світ божий і усміхатися. Мовчки він думав про щось хороше й веселе, і добра, благодушна усмішка застигла на його обличчі. Здавалося, що й хороша, весела думка застигла в його мозку від спеки…
— А що, Дениску, доженемо сьогодні валки? — спитав Кузьмичов.
Дениско поглянув на небо, підвівся, стьобнув по конях, а тоді вже відповів:
— До ночі, бог дасть, доженемо…
Почулося собаче гавкання. Штук із шість величезних степових вівчарок раптом, вискочивши, наче з засідки, з лютим виючим гавканням кинулись назустріч бричці. Усі вони, надзвичайно злі, з волохатими павучими мордами і з червоними від злоби очима, оточили бричку і, ревниво штовхаючи одна одну, зчинили хрипкий рев. Вони ненавиділи палко і, здається, ладні були порвати на клапті і коней, і бричку, і людей… Дениско, що любив дражнити і стьобати, зрадів з нагоди і, надавши своєму обличчю зловтішного виразу, перегнувся і стьобнув батогом вівчарку. Пси ще дужче захрипіли, коні понесли; і Єгорушка, що ледве тримався на передку, дивлячись на очі і зуби собак, розумів, що, якби звалився він, його в одну мить роздерли б на клапті, але страху не почував і дивився так само зловтішно, як і Дениско, і шкодував, що в нього нема в руках батога.
Бричка порівнялася з отарою овець.
Стій! — закричав Кузьмичов. — Держи! Тпрр…
Дениско подався усім тулубом назад і осадив гнідих. Бричка зупинилась.
— Ходи сюди! — крикнув Кузьмичов. до чабана. — Угамуй собак, будь вони прокляті!
Старий чабан, обірваний і босий, у теплій шапці, з брудною торбою коло стегна і з гаком на довгій палиці — зовсім біблійна постать — угамував собак і, скинувши шапку, підійшов до брички. Зовсім така сама біблійна постать стояла, не ворушачись, по другий бік отари й байдуже дивилася на проїжджих.
