Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Мойсей Мойсейович: приніс з другої кімнати табурет і сів на деякій відстані від стола.
— Приємного апетиту! Чай та цукор! — почав він розважати гостей. — Призволяйтесь на здоров’ячко! Такі незвичайні гості, такі незвичайні, а отця Христофора я вже п'ять років не бачив. І ніхто не хоче мені сказати, чий це такий паничик хороший? — спитав він, ніжно поглядаючи на Єгорушку.
— Це синок сестри Ольги Іванівни, — відповів Кузьмичов.
— А куди ж він їде?
— Учитися… До гімназії його веземо.
Мойсей Мойсейович з ввічливості вдав на своєму обличчі здивування і поважно покрутив головою.
— О, це добре! — сказав він, погрожуючи самоварові пальцем. — Це добре! З гімназії вийдеш таким паном, що всі ми будемо шапке скидати. Ти будеш розумний, багатий, з амбіцією, а матінка радітиме. О, це добре!
Він помовчав трохи, погладив собі коліна й заговорив шанобливо-жартівливим тоном:
— Ви вже мені пробачте, отче Христофоре, а я збираюсь написати заяву архієреєві, що ви в купців хліб відбиваєте. Візьму гербового паперу та й напишу, що в отця Христофора, значить, своїх грошей мало, коли він узявся до комерцій і почав вовну продавати.
— Так, надумав ось на старість… — сказав о. Христофор і засміявся. — Записався, брат, з попів у купці. Тепер би дома сидіти та богу молитися, а я скачу, аки фараон на колісниці… Суєта!
— Зате грошей буде багато!
— Авжеж! Дулю мені під ніс, а не гроші! Товар же не мій, а зятів, Михайлів!
— Чого ж він сам не поїхав?
— А того… Материне молоко на губах ще не обсохло. Купити вовну купив, а щоб продати — розуму нема, молодий ще. Всі гроші свої витратив, хотів нажитися і форсу задати, а поткнувся туди-сюди, йому й своєї ціни ніхто не дає. Отак покрутився хлопець з рік, потім приходить до мене та й: «Татусю, продайте вовну, зробіть ласку! Нічого я в цій справі не розумію!» Тож-то воно й є! Як що, то зараз до татуся, а перше й без татуся можна було. Коли купував, не питався, а тепер, як припекло, то й до татуся. А що ж татусь? Коли б не Іван Іванович, то й татусь нічого б не зробив. Клопіт з ними!
— А так, клопіт з дітьми, я вам кажу! — зітхнув Мойсей Мойсейович. — У мене в самого шестеро. Одного вчи, другого лікуй, третього на руках носи, а як виростуть, то ще більше клопоту. Не тільки теперечки, навіть у святому письмі так було. Коли в Якова були маленькі діти, він плакав, а коли вони виросли, ще дужче почав плакати.
— М-да… — погодився о. Христофор, задумливо дивлячись на склянку. — Мені, власне, нічого бога гнівити, я дійшов межі свого життя, як дай боже всякому… Дочок за хороших людей повіддавав, синів у люди вивів і тепер вільний, своє діло зробив, хоч на всі чотири сторони йди. Живу зі своєю попадею тихенько, їм, п’ю, та сплю, та з онуків радію, та богу молюся, а більше нічого мені й не треба. Як сир у маслі плаваю і знати нікого не хочу. Зроду в мене ніякого горя не було, і тепер, якби, скажімо, цар спитав: «Чого тобі треба? Чого ти хочеш?» Та нічого мені не треба! Все в мене є і все слава богу. Щасливішої за мене на все місто людини нема. Тільки от гріхів багато, та воно й те сказати, один бог без гріха. Адже так?
— Виходить, так.
— Ну, звичайно, зубів нема, в спині від старості ломить, то се, то те… задишка і всяке там… Хворію, плоть немічна, ну, та, сам подумай, пожив! Восьмий десяток! Не вік же вікувати, треба й честь знати.
О. Христофор раптом щось згадав, пирхнув у склянку й закашлявся від сміху. Мойсей Мойсейович з пристойності теж засміявся й закашлявся.
— Потіха! — сказав о. Христофор і махнув рукою. — Приїжджає до мене в гості старший син мій Гаврило. Він по медичній галузі і служить у Чернігівській губернії земським лікарем… Гаразд… Я йому й кажу: «От, кажу, задишка, те та се… Ти лікар, лікуй батька!» Він зараз мене роздягнув, постукав, послухав, усякі там штуки… живота пом’яв, а тоді й каже: «Вам, татусю, треба, каже, лікуватися стиснутим повітрям».
Отець Христофор зареготав судорожно, до сліз, і підвівся.
— А я йому й кажу: «Бог з ним, з отим стиснутим повітрям!» — вимовив він крізь сміх і махнув обома руками. — Бог з ним, з отим стиснутим повітрям!
Мойсей Мойсейович теж підвівся і, взявшись за живіт, зайшовся тонким сміхом, схожим на гавкання болонки.
— Бог з ним, з отим стиснутим повітрям! — знову промовив о. Христофор, регочучи.
Мойсей Мойсейович узяв на дві ноти вище і зайшовся таким судорожним сміхом, що ледве встояв на ногах.
— О боже мій… — стогнав він серед сміху. — Дайте дихнути… Так насмішили, що… ох!.. — смерть моя.
Він сміявся й говорив, а сам тим часом лякливо й підозріливо поглядав на Соломона. Той стояв, не змінивши пози, і посміхався. Видно було по його очах та усмішці, що він зневажав і ненавидів серйозно, але це так не пасувало до його обскубаної фігурки, що здавалось Єгорушці, ніби визивної пози і їдкого, зневажливого виразу надав вів собі навмисне, щоб удати блазня й насмішити дорогих гостей.
Випивши мовчки склянок з шість, Кузьмичов розчистив перед собою на столі місце, узяв торбу, ту саму, яка, коли він спав під бричкою, лежала в нього під головою, розв’язав на ній мотузочку