Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Поки час є, давайте, отче Христофоре, полічимо, — сказав Кузьмичов.

Побачивши гроші, Мойсей Мойсейович зніяковів, підвівся і, як делікатна людина, що не бажає знати чужих секретів, навшпиньки і балансуючи руками, вийшов з кімнати. Соломон залишився на своєму місці.

— В карбованцевих пачках по скільки? — почав о. Христофор.

— По п’ятдесят… У троячкових по дев’яносто… Четвертні й катеринки по тисячах складені. Ви відрахуйте сім тисяч вісімсот для Варламова, а я лічитиму для Гусевича. Та глядіть не помиліться…

Єгорушка зроду не бачив такої купи грошей, яка лежала тепер на столі. Грошей, мабуть, було дуже багато, бо пачка в сім тисяч вісімсот, яку о. Христофор відклав для Варламова, в порівнянні з усією купою здавалася дуже маленькою. Іншим часом така сила грошей, може, здивувала б Єгорушку і навела його на міркування про те, скільки на цю купу можна накупити бубликів, тістечок, маківників, а тепер він дивився на неї байдуже і почував тільки огидний дух гнилих яблук і гасу, що йшов від купи. Він був змучений труською їздою на бричці, він утомився і хотів спати. Голову йому тягло вниз, очі злипалися, і думки плуталися, як нитки. Якби можна було, він з насолодою схилив би голову на стіл, заплющив би очі, щоб не бачити лампи і пальців, які рухалися над купою, ї дозволив би своїм млявим, сонним думкам ще більше заплутатися. Коли він силкувався не дрімати, світло лампи, чашки і пальці двоїлися, самовар гойдався, а дух гнилих яблук здавався ще гострішим і огиднішим.

— Ох, гроші, гроші! — зітхав о. Христофор, усміхаючись. — Горе з вами! Тепер мій Михайло, певно, спить і бачить, що я йому таку купу привезу.

— Ваш Михайло Тимофійович людина нетямуща, — говорив півголосом Кузьмичов, — не за своє діло береться, а ви розумієте й можете зміркувати. Віддали б ви мені, як я казав, свою вовну та й їхали б собі назад, а я б вам, хай уже так, дав би по півкарбованця поверх своєї ціни, та й то тільки шануючи…

— Ні, Іване Івановичу, — зітхав о. Христофор. — Дякуємо вам за увагу… Звичайно, якби моя воля, то я б і говорити не став, а то ж самі знаєте, товар не мій…

Увійшов навшпиньки Мойсей Мойсейович. Стараючись з делікатності не дивитися на купу грошей, він підкрався до Єгорушки й смикнув його ззаду за сорочку.

— А ходім-но, паничику, — сказав він півголосом, — якого я тобі ведмедика покажу! Такий страшний, сердитий! У-у!

Сонний Єгорушка встав і ліниво поплентався за Мойсеєм Мойсейовичем дивитися на ведмедя. Він увійшов до невеличкої кімнатки, де, перше ніж він побачив що-небудь, йому забило подих від запаху чогось кислого і тухлого, що був тут далеко густіший, ніж у великій кімнаті і, мабуть, звідси поширювався по всьому будинку. Одну половину кімнати займало велике ліжко, вкрите засмальцьованою стьобаною ковдрою, а другу — комод і гори найрізноманітнішого ганчір’я — починаючи з твердо накрохмалених спідниць і кінчаючи дитячими штанцями і шлейками. На комоді горіла лойова свічка.

Замість обіцяного ведмедя Єгорушка побачив велику, дуже товсту єврейку, з розпущеним волоссям і в червоній фланелевій сукні з чорними цяточками; вона важко поверталась у вузькому проході між ліжком і комодом і, протяжно стогнучи, зітхала, наче в неї боліли зуби. Побачивши Єгорушку, вона зробила плаксиве обличчя, протяжно зітхнула і, перше ніж він устиг роздивитися, піднесла йому до рота скибку хліба, намазану медом.

— Їж, дитинко, їж! — сказала вона. — Тут ти без матінки, і тебе нікому погодувати. Їж!

Єгорушка став їсти, хоч після цукерок та маківників, які він щодня їв у себе вдома, не бачив нічого доброго в медові, наполовину змішаному з воском і з бджолиними крильми. Він їв, а Мойсей Мойсейович і єврейка дивилися й зітхали.

— Ти куди їдеш, дитинко? — спитала єврейка.

— Учитися, — відповів Єгорушка.

— А скільки вас у матінке?

— Я один. Більше нема нікого.

— О-ох! — зітхнула єврейка й підвела вгору очі. — Бідна матінке, бідна матінке! Як же ж вона нудьгуватиме й плакатиме! Через рік ми теж повеземо в науку свого Наума! Ох!

— Ох, Наум, Наум, — зітхнув Мойсей Мойсейович, і на його блідому обличчі нервово затремтіла шкіра. — А він такий хворий.

Заяложена ковдра заворушилась, і з-під неї виткнулась кучерява дитяча голова на дуже тонкій шиї; двоє чорних очей блиснули і з цікавістю вп’ялися в Єгорушку. Мойсей Мойсейович і єврейка, не перестаючи зітхати, підійшли до комода й почали говорити про щось по-єврейськи. Мойсей Мойсейович говорив півголосом, низьким баском, і взагалі його єврейська мова скидалася на безперервне «гал-гал-гал-гал…», а жінка відповідала йому тонким індичим голоском, і в неї виходило щось подібне до «ту-ту-ту-ту…». Поки вони радились, з-під заяложеної ковдри визирнула друга кучерява голівка на тонкій шиї, за нею третя, а далі четверта… Якби Єгорушка мав багату фантазію, то міг би подумати, що під ковдрою лежала стоголова гідра.

— Гал-гал-гал-гал… — говорив Мойсей Мойсейович.

— Ту-ту-ту-ту… — відповідала йому єврейка.

Нарада закінчилась, тим, що єврейка глибоко зітхнула, полізла до комода, розгорнула там якусь зелену ганчірку і дістала звідти великого житнього пряника, що мав вигляд серця.

— Візьми, дитинко, — сказала вона, подаючи Єгорушці пряник. — У тебе нема тепер матінке, нікому тобі гостинця дати.

Єгорушка сховав до кишені пряник і позадкував до дверей, бо був уже неспроможний дихати затхлим і кислим повітрям, в якому жили хазяї. Вернувшись до великої кімнати, він зручніше примостився на дивані і вже не заважав собі думати.

Кузьмичов тільки що скінчив лічити гроші і клав їх назад у торбу. Поводився з ними не дуже шанобливо й кидав їх у брудну торбу без усякої церемонії