Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Дениско несміливо підійшов до повсті і вибрав собі півдесятка великих і жовтих огірків, так званих «жовтяків» (вибрати дрібніші й свіжіші він посоромився), узяв двоє печених яєць, чорних і потрісканих, потім нерішуче, наче боячись, щоб його не вдарили по простягнутій руці, торкнувся пальцем пиріжка.

— Бери, бери! — підохотив його Кузьмичов.

Дениско рішуче взяв пиріг і, відійшовши далеко набік, сів на землі, спиною до брички. Зараз же почулося таке голосне жвакання, що навіть коні обернулися й підозріло подивилися на Дениска.

Закусивши, Кузьмичов дістав з брички торбу з чимось і сказав Єгорушці:

— Я спатиму, а ти поглядай, щоб у мене з-під голови цієї торби не витягли.

О. Христофор скинув рясу, пояс і каптан, і Єгорушка, глянувши на нього, завмер від подиву. Він ніяк не припускав, що священики ходять у штанях, а на о. Христофорові були справжні парусинові штани, засунуті у високі чоботи, і купецька пістрьова курточка. Дивлячись на нього, Єгорушка виявив, що в цьому не відповідному до його сану костюмі він, з своїм довгим волоссям і бородою, дуже схожий на Робінзона Крузо. Роздягнувшись, о. Христофор і Кузьмичов лягли в затінку під бричкою, обличчям один до одного, і позаплющували очі. Дениско, скінчивши жувати, розлігся на осонні животом догори і теж заплющив очі.

— Поглядай, щоб хто коней не вкрав! — сказав він Єгорушці і зразу ж заснув.

Настала тиша. Чути було тільки, як пирхали й жували коні та похропували ті, що спали; десь неблизько плакала одна чайка і подеколи розлягалося пищання трьох бекасів, що прилітали подивитися, чи не поїхали непрохані гості; м’яко гаркавлячи, дзюрчав струмочок, але всі ці звуки не порушували тиші, не будили застиглого повітря, а навпаки, вганяли природу в дрімоту.

Єгорушка, задихаючись від спеки, яка особливо почувалася тепер, після їжі, побіг до осоки і звідти оглянув місцевість. Побачив він те саме, що бачив і до полудня: рівнину, горби, небо, лілову далечінь; тільки горби стояли ближче та не було вітряка, який залишився далеко позаду. З-за скелястого горба, де біг струмок, здіймався другий, рівніший і ширший: на ньому ліпилося невелике селище з п’яти-шести осель. Коло хат не було видно ні людей, ні дерев, ні затінків, наче селище задихнулося в гарячому повітрі й висохло. Знічев’я Єгорушка спіймав у траві скрипаля, підніс його в жмені до вуха і довго слухав, як той грав на свою скрипку. Коли надокучила музика, він погнався за зграйкою жовтих метеликів, що прилітали до осоки пити воду, і сам не помітив, як опинився знов біля брички. Дядько і о. Христофор міцно спали; сон їхній, мав тривати години зо дві, зо три, поки не відпочинуть коні. Як же згаяти цей довгий час, і де подітися від спеки? Завдання складне… Машинально Єгорушка підставив рот під цівку, що бігла з трубочки; в роті в нього стало холодно й запахло болиголовом; пив він спочатку з охотою, потім через силу і доти, поки гострий холод з рота не побіг по всьому тілу і поки вода не полилася по сорочці. Потім він підійшов до брички й став дивитися на тих, що спали. Дядькове обличчя, як і раніше, виявляло ділову сухість. Фанатик свого діла, Кузьмичов завжди, навіть уві сні й під час молитви в церкві, коли співали «Іже херувими», думав про свої справи, ані на хвилину не міг забути про них, і тепер, мабуть, йому снилися паки з вовною, підводи, ціни, Варламов… А отець Христофор, людина лагідна, легковажна і сміхотлива, весь свій вік не знав жодної такої справи, що, як змій-полоз, могла б скувати його душу. В усіх численних справах, за які він брався на своєму віку, його вабила не стільки сама справа, скільки метушня і єднання з людьми, властиві кожному заходові. Так, у цій подорожі його цікавили не стільки вовна, Варламов і ціни, скільки довгий шлях, розмови в дорозі, спання під бричкою, невчасна їда… І тепер, як видно з його обличчя, йому снилися, мабуть, преосвященний Христофор, латинський диспут, його попадя, пампушки з сметаною і все таке, що не могло снитися Кузьмичову.

В той час, як Єгорушка дивився на сонні обличчя, несподівано почувся тихий спів. Десь неблизько співала жінка, а де саме і в якому боці, важко було збагнути. Пісня тиха, тягуча і журлива, схожа на плач і ледве чутна для слуху, бриніла. то праворуч, то ліворуч, то згори, то з-під землі, наче над степом літав невидимий дух і співав. Єгорушка озирався і не розумів, звідки ця чудна пісня; а потім, коли він прислухався, йому стало здаватися, що це співала трава; у своїй пісні вона, напівмертва, вже загинула, без слів, але жалібно і щиро переконувала когось, що вона нічого не винна, що сонце спалило її даремно; вона запевняла, що їй палко хочеться жити, що вона ще молода і була б гарною, якби не спека і не посуха; вини не було, але вона все-таки просила в когось пробачення і присягалася, що їй нестерпно боляче, сумно й жалко себе…

Єгорушка послухав трохи, і йому стало здаватися, що від тужливої, тягучої пісні повітря зробилося душнішим, гарячішим і непорушнішим… Щоб заглушити пісню, він, приспівуючи і намагаючись стукати ногами, побіг до осоки. Звідки він поглянув на всі боки і знайшов того, хто співав. Коло крайньої хати в селищі стояла жінка в короткій спідниці, довгонога і цибата, як чапля, і щось просівала; з-під її решета донизу по купі ліниво йшов білий пил. Тепер було ясно, що співала вона. За сажень від неї нерухомо стояв маленький хлопчик у самій сорочці й без шапки. Наче зачарований піснею, він не ворушився й дивився кудись униз, мабуть, на кумачеву сорочку Єгорушки.

Пісня затихла. Єгорушка поплентався до брички і знов від нічого робити взявся до струмочка води.

І знов почулася тягуча пісня. Співала все та сама цибата жінка за горбом у селищі. До Єгорушки раптом вернулась його нудьга. Він покинув трубочку і підвів очі вгору. Те, що побачив він, було таке несподіване, що він