Боснійські драми - Слободан Шнайдер
Інес заперечує.
ДЕНІЗ: Ти чула про Пасадену?
ІНЕС: Тільки вже не ходи боса до лісу.
ДЕНІЗ: Пасадена могла щасливо повернути мені вже втрачений день.
ІНЕС: Ти загубишся.
ДЕНІЗ: Коли мине ще й це нещастя, їдьмо у Пасадену!
ІНЕС: Хто тебе знайде, таку маленьку?
ДЕНІЗ: Ще тільки це переживемо, а тоді пакуємо валізи.
ІНЕС: Впадеш до якоїсь ями. Втопишся. Тут уже багато людей загубилися. Важко встояти перед спокусою. Підводишся і йдеш.
ДЕНІЗ: Там, напевно, абсолютно чудово.
ІНЕС: Там, на тому боці, є велика квітуча левада. Зірки набагато більші, аніж наші, вони як дуже великі шпильки. Не день, не ніч, а ніби якийсь вічний світанок.
ДЕНІЗ: Пасадена, чи не так, це там, де ми всі зустрінемось, знайомі і незнайомі друзі.
ІНЕС: Тут також є міст.
ДЕНІЗ: Народжені й ненароджені діти.
ІНЕС: Є тут і міст, який купається у сріблі, і ніч довкола нього, і все довкола нього срібне.
ДЕНІЗ: Ми мусимо поїхати до Пасадени!
ІНЕС: Тому і про цю землю, де є міст, кажуть, що вона срібна. Коли ти помреш, як уже годиться, і поховають тебе на тому цвинтарі в лісі, де нас споконвіку ховають, твоя душа легко знайде той міст. Той міст, який душа, вся в легкому польоті, бачить перед собою, ніби й сам складається з одного цілого шматка, і він сам світиться срібним світлом.
ДЕНІЗ: Там сходяться небо й земля, а місце, де вони сходяться, називається Пасадена.
ІНЕС: Ніби в одну мить, на якийсь знак, злетіло у повітря мільйон форелей і повернуло до неба свої срібні черева... А над цим срібним килимом спокійно ходить душа покійника, цією досконалою аркою.
ДЕНІЗ: Знайомі і незнайомі, народжені й ненароджені, і, я абсолютно впевнена, — мільярд світляків. Який феєрверк!
ІНЕС: Це земля, де всі зустрічаються з усіма.
ДЕНІЗ: Скільки вогняних драконів!
ІНЕС: І все повертається до своєї первісної форми. Навіть гвинт знову буде людиною.
ДЕНІЗ: Коли я ще була дівчиною...
ІНЕС: Наші тіла такі ж, як були. Я, знаєш, була дуже гарна.
ДЕНІЗ: А я була принаймні дуже гарненька.
ІНЕС: О, як вони за мною страждали. Я вміла кохати.
ДЕНІЗ: Наші мертві чоловіки. Хлопці, які могли ними стати.
ІНЕС: Поки світ мав запах і колір і поки тут ще чогось хотіли.
ДЕНІЗ: Хлопці, які є нашими синами. Хлопці, які могли ними бути.
ІНЕС: Що ми хотіли, хто б то знав.
ДЕНІЗ: Красуні в пурпурі і сріблі. Всі наші ненароджені сестри спішать зараз у Пасадену.
ІНЕС: Сріблясто сріблішає срібна річка у Боснії срібній, де зітхає непокірний селянин.
ДЕНІЗ (хорв.): Мій син могила в Боснії.
Інес різким жестом покриває скриню якимсь сукном.
Смеркається.
ІНЕС: Спи, ти, обскубана папуго.
ДЕНІЗ: Як раптом різко потемнішало.
ІНЕС: Ти можеш скільки завгодно красти моє нещастя, воно не зменшується. Ти здаєшся мені якоюсь ошалілою сукою, яка риє землю, шукаючи кістки, якою є і я сама. І я, дорога моя, шукаю те саме, що шукаєш і ти, і саме тому не можу дати тобі те, за чим ти до мене прийшла. Ми з тобою не маємо чим торгувати, тому ми квити. Немає плакучої верби, щоб ми з тобою гарненько повісились. Чи втопитися нам у потоці? Це завжди можна встигнути. Все легше робити в компанії. Кажуть, що в тому потоці живе вже багато потопельниць. Але ми ще маємо виконати величезну роботу.
ДЕНІЗ: Бувають марення, які вимучують людину більше, ніж праця в копальні. Є сни, які, ніби камінь на шиї, тягнуть на дно. Іноді важче подорожувати, залишаючись на місці, аніж поміняти п’ять поїздів. Мені так хочеться позіхати, а це, побачите, заразне.
ІНЕС (позіхає): Збирайся з силами, моя папужко.
ДЕНІЗ (різко підводиться): Але я ще нічого не зробила!
ІНЕС: Встигнеш!
Повна темрява.
6. Поминки
Деніз — перед білою скатертиною, розкладеною на підлозі. На ній П’ЯТЬ тарілок і миска з яблуками. На «столі» є також «гвинт» у відкритій коробочці.
Входить Інес із двома незапаленими свічками.
ДЕНІЗ: Ми з’їмо все, що перед нами поставлять, але дуже боїмося довгих промов. Коли хтось стукне по чарці, я вся здригаюся, ніби чую голос з іншого світу. Це ніби якась жирна двокрапка, але тоді зазвичай починають говорити дурниці.
Думаю, я не зобов’язана постійно сповіщати про свій стан, але зараз, пані, я почуваюся не в своїй тарілці.
Деніз різко підводиться, потім знову сідає.
Потім підводиться Інес і переставляє свічки.
ІНЕС: Нарешті і в нас зацвіло. Але зараз буде дощ. Погода псується.
ДЕНІЗ (хорв.): Дощ? Зараз ми, як англійці, могли б почати розводитись про погоду.
ІНЕС: Ми мусимо вашого сина тут у нас оженити. Так-так, оженити.
ДЕНІЗ: Ось, починаються промови.
ІНЕС: Якась із наших дівчат мусить його захомутати і тоді він не буде вбивати. Так, пані, не дивуйтеся. Ми з нього тут зробимо людину. Недостатньо когось народити, як ви думаєте. Важливо, що з ним станеться. Жінка може зробити чудо і з матеріалу, що не є бозна-яким особливим.
ДЕНІЗ: Вітаю вас із сином. Такий поставний хлопець! Я це одразу побачила. Він має в очах щось мрійницьке і задумливе.
ІНЕС: Жінка, між тим, може виховати навіть убивцю! Отже, є виховані вбивці.
ДЕНІЗ (у бік одної з тарілок): Скажи тепер, як це вийшло, що ви стали смертельними ворогами?
ІНЕС: І не встигла ти й оком зморгнути, як тисячі отаких напали на наш ліс.
ДЕНІЗ: Як це сталося?
ІНЕС: Який тоді почали немилосердно прочісувати.
ДЕНІЗ: Милосердно? Gnade? Що це означає: не жаліти? Чи це означає стріляти у все живе? Добити пораненого, стріляти у птахів і дітей?
ІНЕС (до іншої тарілки): Вони говорять тією своєю неможливою мовою, яка, проте, робить свою справу. Не повіриш, але вони на тій своїй літанії можуть порозумітися. Вони, німці. Вона ошаліла і розгублена, але людина вона непогана, хоча й німкеня. (До Деніз): Але наші дівчата видні. Поставні. (Бавиться маленькою весільною сукнею з валізи, потім звертається до гвинта): Ми мусимо знати,
