Боснійські драми - Слободан Шнайдер
ІНЕС: Ти цього взагалі не можеш зрозуміти.
ДЕНІЗ: Отже, він вліз до ванни, пупця купця.
ІНЕС: Ні, він упав у купця пупця у Зениці. Зеніца, там де димиться.
ДЕНІЗ: Марка, знаю.
ІНЕС: Стаханов — це ім’я щось вам говорить?
ДЕНІЗ: А, так, звичайно. Стаханов. Російський актор.
ІНЕС: «Ми будуємо комбінат, комбінат будує нас!» І так ми будували одне одного аж до білого жару. Мій чоловік падає у купця пупця і я його отримую назавжди.
Витягає гвинт.
ДЕНІЗ: Впав у лаву?
ІНЕС: Купця пупця.
Деніз тягнеться за гвинтом, Інес відводить руку.
ДЕНІЗ: Де ви його тримаєте? У вазі, в кишені? Мій — в урні, але в заповіті нічого не було про можливе повернення додому. Він повіявся кудись у Бангкок, гадаю, там мій гвинт знайшов собі нову дірку, а тоді його трафило. Ми втратили синів. Ми втратили чоловіків.
ІНЕС: Що ви, власне, хочете від мене? Ми не маємо чим торгувати. Ні, я не можу дати те, що вам треба, і не взяла б нічого від вас. У нас кажуть: за три дні кожен гість протухає. Ось, тут ваші речі, тут ваша скриня, тут усе ще ви, а чому, прошу вас? Що ви зараз маєте з того, як знаєте, що я тримаю чоловіка в кишені. Чи це вас, можливо, заспокоює?
Інес запихає речі Деніз до скрині.
ДЕНІЗ (витягає з валізи скромний капелюшок, потім другий, розкішніший): Як вам подобається оцей?
ІНЕС (нюхаючи флористичний декор на капелюшку): Буде добрий чай! А якщо мене хтось поллє водою?
ДЕНІЗ: Такому капелюшкові і такій пані вклониться на бульварі кожний кавалер.
ІНЕС: У нас квіти тримають у вазі. Ти мене не купиш.
ДЕНІЗ (витягає коробку прального порошку «Persil»): Цей порошок пере все. Какао, піт, кров. Усе, що до тіла входить, усе, що з тіла виходить.
ІНЕС (нюхає): Все? (Підбігає до своєї старої пральної дошки.) Це, дорога моя, пральна дошка марки «Бош». Чудо техніки. Вона вже використала багатьох праль. Мою прабабу, мою бабу, і мене до половини, а на ній нічого з того не видно. (Посипає себе порошком «Persil».) Навіть кров?
ДЕНІЗ: Гарантую. Відмиває кров як малиновий компот. Усе криваве стає білим, пахучим, чистим, новішим за нове.
ІНЕС (нюхає): Це надто гарно пахне як для крові.
ДЕНІЗ: Гарантовано, з правом повернення.
ІНЕС: Наша кров густіша і важче переться. Там у вас на півночі кров рідкіша і менше в’їдається в тканину.
ДЕНІЗ: Я гарантую.
ІНЕС: Чи ви бачили колись розчавленого таргана-прусака? Це зовсім інший колір. Ти така собі бубка-купка. Ти така собі бубочка-швабочка.
ДЕНІЗ: Скажіть, що вам треба і я це витягну з ось цієї скрині. Скажи, чого ти бажаєш! (Хорв.): Скажи, що твоє бажання?
ІНЕС (сплескує руками): Та це ж так, ніби мене питає золота рибка! Я бажаю, я бажаю... Щоб ти зникла, холодна рибо!
ДЕНІЗ: Що це? Можете мені трохи описати це бажання?
ІНЕС: Зникни, маро!
ДЕНІЗ (несподівано витягає кавову машину): Мені на півночі казали, що я мушу бути практичною.
ІНЕС: Ви мене не купите. Ви говорите солодко, як золота рибка, а вони плавають у потоці?
ДЕНІЗ: Мені зараз потрібно. Мені спішно.
ІНЕС: Я вам покажу. Ось перед вами все сільське подвір’я у Боснії. З лівого боку від вас — свинарник, пофарбований вапном, його чудово видно. Тут ми копаємо невеличкий город. На один зуб.
ДЕНІЗ: Якби було можливо...
ІНЕС: Добре я вам казала, пані, щоб ви не гралися сірниками.
ДЕНІЗ: Мені дуже спішно.
ІНЕС: За сливою повернете наліво, те, на що ви дивитесь — це яблуня, отже, за сливою — тільки наліво, там є курник, ми там вирощуємо пі-пі-пі...
ДЕНІЗ: Так-так, піпі.
ІНЕС: Тут мій розарій, моя гордість, усе повне аромату, і тут ви присядете, якщо ви ще до цього не впісялися.
Деніз помчала.
ІНЕС (люта, розрізає коробку порошку, перевертає кавову машину, зминає капелюшок): Дасиш їй палець, то вона цілу руку відкусить. Ми, пані, не маємо чим торгувати. Я вам не можу дати того, що ви просите, ви мені теж. Ви постійно торкаєтесь моєї рани, а сказати вам нічого. І ви мене не можете купити, і я вам нічого не винна. Кажу вам найввічливіше: виносьтеся з мого життя!
Рибки можуть бути щасливими тільки у потоці? (Витягає з кишені гвинт і запитує його): Чи нехай залишиться?
5. Пасадена
Деніз сидить навпочіпки на гноїщі і снить наяву.
ДЕНІЗ: Збираюся тобі довірити дещо про себе, таємне. Це ніби дракон розповідає, де сховано його слабкість, де його серце. Якою зі своїх трьох посварених голів він, дракон, снить.
ІНЕС (у задумі, над скринею, в яку дивиться): Ти мусила знати, що в чужій країні будеш меншою від піщинки. Кожний селянин, який на своєму гноїщі вихваляється власною коровою, у чужому селі про ту саму корову каже, що має лише маленьку-маленьку корівку.
ДЕНІЗ: Це те, що для інших є чарівним словом, АБРАКАДАБРА.
ІНЕС: Це мова папуг.
ДЕНІЗ: Абракадабра.
ІНЕС: Я не папуга, але ти, можливо, могла б знайти якусь спільну мову з моїми голубами.
ДЕНІЗ: Може, СЕЗАМЕ, відчинися.
ІНЕС: Сезаме, відчинися — це добре.
ДЕНІЗ: Якесь таке слово.
ІНЕС: Сезам — це чудово.
ДЕНІЗ: Для мене таким словом є ПАСАДЕНА.
ІНЕС: Сезам, абракадабра — це краще. Ніхто не знає, що це таке, але всі розуміють.
ДЕНІЗ: Пасадена — це ніби якесь ім’я. Я натрапила на нього, як сліпа квочка на зерно у «Berliner Illustrirte». І відколи я так на нього наштовхнулася, це ім’я вводить мене в якийсь особливий настрій: ПАСАДЕНА.
ІНЕС (нейтрально): Пасадена.
ДЕНІЗ: Це ніби якийсь знак: встань, іди! Це держава, місто, річка? Було також завжди неясно, що таке Боснія.
ІНЕС: То вона сидить навпочіпки на гноїщі, у смороді, і снить із широко розплющеними очима. То вона спить, як кролик.
ДЕНІЗ: Чи це ім’я представляє місто, річку, державу? Я думаю, Боснія менше здається державою, а більше — якимось станом.
ІНЕС: Пасадена?
ДЕНІЗ: Коли мені почали приходити листи, в яких згадувалася Боснія, вони аж ніяк не віщували нічого доброго. Багато хто мені, однак, казав: «Щасливице, якщо це місто, то не Сталінград, якщо це річка, то не Волга, як це держава, то не Росія».
ІНЕС: Під Сталінградом було гаряче.
ДЕНІЗ: Але й не Пасадена. Чи це, куди я потрапила — Пасадена?
Службовець у канцелярії, там, у Бад-Годесбергу, спочатку довго вивчав квиток. Власне, йому була потрібна передишка, щоб прийняти можливе рішення: чи не
