Навіщо. What For - Марія Старожицька

Тесей біля стрічки новин.

— «Котел виник після прямого вторгнення російської армії. Воно, як і артобстріли в червні на кордоні, схоже, стало несподіванкою для українських генералів. Своєчасний наказ на відступ не надійшов. Відтак українським бійцям, начебто за згодою президента Росії Володимира Путіна, пообіцяли відкрити коридор і дозволити вийти, зберігши життя. Росіяни дали українцям "слово російського офіцера", що стріляти не будуть. Але коли українські солдати наблизилися до "коридору Путіна", відкрили вогонь з усіх видів зброї. Українським військовим і добровольцям доводиться з боєм і важкими втратами прориватися невеликими групами». Та знаю вже все це, знаю… Що там з цими групами, ось питання... Ого… «Местному населению ополченцы приказали выдавать карателей под угрозой военного трибунала»…

5 сцена

Підвал хати Тетяни. Вся група в зборі. Тетяна відкриває банки з консервацією, щось відставляє, чимось пригощає бійців.

Тетяна

— И с собой дать вам нечего. Соседи только завтра за едой в город поедут.

Слон

— Это таки судьба. Я тут точно не могу одноклассников встретить, а Велес раз — и как специально.

Тетяна

— Так он Велес… Красиво. Дима, а почему Велес?

Велес

— Бог такой. Песни пел, чтобы все, кто воюет, побратались. Я сам скоро запою… Стрелка, а, Стрелка, глянь, что у меня с ногой.

Стрілка підходить, закочує Велесу штанину до коліна.

Стрілка

— У вас є щось з медикаментів? Тут таки загноїлося, ще й сильно…

Тетяна підходить, теж дивиться.

Велес

— Танька, отойди, я голый тебя стесняюсь.

Тетяна

— Дурак ты Димка, как был, так и остался, как же я тебя ненавижу!

Велес

— Любишь ты меня, Танька, а выскочила за Пончика.

Тетяна

— Оставляйте, ребята, мне этого идиота пораненного на всю голову, видать и правда судьба.

Поет

— Це насправді дуже небезпечно, думаю, нас вже шукають, може і з собаками… Тоді і вам буде зле, і малому.

Слон

— Ну, откуда у них собаки — кто знал, что смогут уйти? А подвал тут большой, отлежится, связь есть, выйдем — пришлем за ним.

Лавр

— Велес, ти як? Згодний?..

Велес

— От судьбы не убежал.

Поет

— Ну тоді всі пішли швидше, доки сусіди ще сплять. Бо хто зна які тут сусіди.

Тетяна

— Это точно, у нас уже ни сын за отца не отвечает, кто сейчас за кого, ни сестра за брата, не то что за соседей... Стойте, вот вам вода, еда, а тебе, девочка, халатик нашла, больше никакой тут одежды нет, — мы сами в чем были, в том приехали.

Стрілка

— Та не треба, навіщо…

Тетяна

— Переоденешься, сойдешь за местную.

6 сцена

Поле соняхів. Всі сидять навпочіпки. Вибухи.

Слон

— Василек...

Лавр

— Волошка...

Стрілка

— Мої улюблені квіти. Я їх у дитинстві в рапсі збирала.

Поет

— Не знаю, про що ви, стріляють з Гіацинту.

Лавр

— Також красиво. А я в дитинстві соняхи курив.

Слон

— О, а поподробнее?

Лавр

— Поет, а дай-но мені папірця з твоєї захалявної книжечки.

Поет

— Чекай, у мене таки натхнення, вірш склався.

Лавр

— Так дай папірець і читай.

Лавр знаходить сухе листя соняху, подрібнює, Слон слідкує за його священнодійством, далі обидва згортають самокрутки, закурюють з величезним задоволенням.

Слон

— Так вот что такое счастье!

Лавр

— Так, непогано, але щастя я якось інакше уявляв...

Поет

— Ну, слухайте тоді...

Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях.

Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,

І між ними спокійно, а далі куди — невідомо,

Бо червоні озера під Красносільським і чорне сонце.

Голови соняхів нині схилилися долі

Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.

Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,

Повертали тільки за ним, корилися долі.

Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,

Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,

Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,

Тримають радари на горизонті.

Стрілка

— Сильно… Страшно… А далі що?

Поет

— А далі немає.

Стрілка