Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Пауза.
Мужичок… Батько мій, правду кажучи, мужик був, а на мені ось біла жилетка, жовті черевики. Із свинячим писком та в калачний ряд… Тільки і того, що багатий, грошей до біса, а коли подумати й розібратися, то мужик мужиком… (Гортає книжку). Читав ось книжку і нічогісінько не зрозумів. Читав і заснув.
Пауза.
Дуняша. А собаки всю ніч не спали, чують, що хазяї їдуть.
Лопахін. Чого ти, Дуняшо, така…
Дуняша. Руки трусяться. Я зомлію.
Лопахін. Надто вже ти тендітна, Дуняшо. І одягаєшся, як панночка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.
Входить Єпіходов з букетом; він у піджаку і в блискучих чоботях, які дуже риплять; увійшовши, він упускає букет.
Єпіходов (піднімає букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняші букет).
Лопахін. І квасу мені принесеш.
Дуняша. Слухаю. (Виходить).
Єпіходов. Зараз приморозок, три градуси морозу, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає). Не можу. Наш клімат не може сприяти як слід. От, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам присовокупити, купив я собі позавчора чоботи, а вони, насмілюсь вас запевнити, риплять так, що нема ніякої можливості. Чим би їх змазати?
Лопахін. Відчепися. Набрид.
Єпіходов. Кожного дня зі мною трапляється якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюсь.
Дуняша входить, подає Лопахіну квас.
Єпіходов. Я піду. (Натикається на стілець, який падає). От… (Ніби торжествуючи). От бачите, вибачте на слові, яка обставина, між іншим. Це просто навіть дивно! (Виходить).
Дуняша. А мене, Єрмолаю Олексійовичу, признатися, сватає Єпіходов.
Лопахін. А!
Дуняша. Не знаю вже й як… Людина він смирна, а тільки іноді як зачне говорити, нічого не зрозумієш. І хороше, і жалісно, тільки незрозуміло. Мені він так ніби й подобається. Він кохає мене шалено. Людина він нещаслива, кожного дня що-небудь. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя…
Лопахін (прислухається). От, здається, їдуть…
Дуняша. Їдуть! Що ж це зі мною… похолола вся.
Лопахін. Їдуть, справді. Ходімо зустрічати. Чи пізнає вона мене? П’ять років не бачились.
Дуняша (хвилюється). Я зараз упаду… Ой, упаду!
Чути, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша хутко виходять. Сцена порожня. В сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, спираючись на паличку, поквапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї і у високому капелюху; щось до себе говорить, але не можна розібрати жодного слова. Шум за сценою все збільшується. Голос: «Ось пройдемо тут…» Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з собачкою на ланцюжку, зодягнуті по-дорожньому. Варя в пальті і хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуняша з клунком і парасолькою, служниця з речами — всі йдуть через кімнату.
Аня. Пройдімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, яка це кімната?
Любов Андріївна (радісно, крізь сльози). Дитяча!
Варя. Як холодно, у мене руки заклякли. (До Любові Андріївни). Ваші кімнати, мамонько, біла й фіолетова, такими ж і залишились.
Любов Андріївна. Дитяча, мила моя, прекрасна кімната… Я тут спала, коли була маленькою… (Плаче). І зараз я мов маленька… (Цілує брата, Варю, потім знову брата). А Варя, як і раніше, все така ж, на черницю схожа. І Дуняшу я впізнала… (Цілує Дуняшу).
Гаєв. Поїзд спізнився на дві години. Га? Які порядки?
Шарлотта (Пищикові). Моя собака і горіхи їсть.
Пищик (здивовано). Ви ж подумайте!
Виходять усі, крім Ані й Дуняші.
Дуняша. Ми вже ждали, ждали… (Знімає з Ані пальто, капелюх).
Аня. Я не спала в дорозі чотири ночі… тепер змерзла дуже.
Дуняша. Ви поїхали у великий піст, тоді сніг був, мороз був, а зараз? Люба, моя! (Сміється, цілує її). Ждала, ждала вас, радість моя, зіронько… Я скажу вам зараз, жодної хвилинки не можу стерпіти…
Аня (мляво). Знову що-небудь…
Дуняша. Конторник Єпіходов святої сватав мене.
Аня. Ти все своєї… (Поправляє волосся). Я розгубила всі шпильки… (Вона дуже стомлена, навіть хитається).
Дуняша. Я вже не знаю, що й думати. Він мене кохає, так кохає!
Аня (дивиться в свої двері, ніжно). Моя кімната, мої вікна, ніби я й не виїздила. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад… О, якби я змогла заснути! Я не спала всю дорогу, мучив мене неспокій.
Дуняша. Позавчора Петро Сергійович приїхали.
Аня (радісно). Петя!
Дуняша. В лазні сплять, там і живуть. Боюсь, кажуть, завдати клопоту. (Глянувши на свій кишеньковий годинник). Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.
Входить Варя, на поясі у неї в’язка ключів.
Варя. Дуняшо, каву мерщій… Мамонька просить кави.
Дуняша. Зараз. (Виходить).
Варя. Ну, хвалити бога, приїхали. Знову ти вдома. (Лащачись). Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!
Аня. Натерпілась я.
Варя. Уявляю!
Аня. Виїхала я на страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу торохтить, показує фокуси. І навіщо ти
