Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

помолилася на церкву, думаючи про свого чоловіка, і не заплакала, тільки обличчя в неї скривилось і стало негарним, як у старої. За зиму вона схудла, змарніла, трохи посивіла, і вже замість колишньої миловидності і приємної усмішки на обличчі в неї був покірний, журний вираз пережитого горя, і було вже щось тупе й нерухоме в її погляді, наче вона недочувала. Їй було жаль розлучатися з селом і з мужиками. Вона згадувала про те, як несли Миколу і біля кожної хати замовляли панахиду, і як усі плакали, співчуваючи її горю. Протягом літа і зими бували такі години і дні, коли здавалося, що ці люди живуть гірше за худобу, жити з ними було страшно; вони грубі, нечесні, брудні, нетверезі, живуть не в злагоді, раз у раз сваряться, бо не шанують, бояться і підозрюють одне одного. Хто держить шинок і споює людей? Мужик. Хто розтрачує й пропиває громадські, шкільні, церковні гроші? Мужик. Хто вкрав у сусіда, підпалив, фальшиво посвідчив на суді за пляшку горілки? Хто на земських та інших зборах перший повстає проти мужиків? Мужик. Так, жити з ними було страшно, але все ж вони люди, вони страждають і плачуть, як люди, і в житті їхньому нема нічого такого, чому не можна було б знайти виправдання. Тяжка праця, від якої ночами болить усе тіло, люті зими, злиденні врожаї, тіснота, а допомоги нема, і нема звідки її чекати. Ті, що багатші й дужчі за них, допомогти не можуть, бо самі грубі, нечесні, нетверезі і самі лаються так само огидно; найдрібніший чиновник або прикажчик поводиться з мужиками, як з волоцюгами, і навіть старшинам і церковним старостам каже «ти» і думає, що має на це право. Та й чи може бути яка-небудь допомога або добрий приклад від людей користолюбних, пожадливих, розпусних, лінивих, які наїжджають у село тільки для того, щоб зневажити, обдерти, налякати? Ольга згадала, який жалюгідний, принижений вигляд був у старих, коли зимою водили Кир’яка карати різками… І тепер їй було жаль усіх оцих людей, боляче, і вона, поки йшла, все оглядалась на хати.

Провівши версти зо три, Мар’я попрощалася, потім стала навколішки й заголосила, припадаючи обличчям до землі:

— Знов я сама зосталася, бідна моя голівонько, бідна, нещаслива…

І довго вона так голосила, і довго ще Ользі і Саші видно було, як вона, стоячи навколішки, усе кланялась комусь убік, обхопивши руками голову, і над нею літали граки.

Сонце піднялось високо, стало жарко. Жуково залишилось далеко позаду. Ішли вони охоче, і Ольга і Саша скоро забули і про село, і про Мар’ю, їм було весело, і все розважало їх. То курган, то ряд телеграфних стовпів, які один за одним ідуть невідомо куди, зникаючи на обрії, і дріт гуде таємниче; то видно здаля хуторець, весь у зелені, повіває від нього вільгістю і коноплями, і здається чомусь, що там живуть щасливі люди; то кінський кістяк самотньо біліє в полі. А жайворонки заливаються невгамовно, перегукуються перепели; і деркач кричить так, ніби й справді хтось смикає за стару залізну клямку.

Опівдні Ольга і Саша прийшли у велике село. Тут на широкій вулиці зустрівся їм кухар генерала Жукова, дідок. Йому було жарко, і спітніла, червона лисина його сяяла проти сонця. Він і Ольга не впізнали одне одного, потім оглянулись водночас, впізнали і, не сказавши й слова, пішли далі кожне своєю дорогою. Зупинившись біля хати, яка здавалася заможнішою й новішою, перед розчиненими вікнами Ольга поклонилась і сказала гучно тонким, співучим голосом:

— Православні християни, подайте милостиню, Христа ради, що ласка ваша, родителям вашим царство небесне, вічний спокій.

— Православні християни, — заспівала Саша, — подайте, Христа ради, що ласка ваша, царство небесне…

1897

ВИШНЕВИЙ САД
Комедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Раневська Любов Андріївна, поміщиця.

Аня, її дочка, 17 років.

Варя, її приймачка, 24 років.

Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської.

Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.

Трофимов Петро Сергійович, студент.

Симеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.

Шарлотта Іванівна, гувернантка.

Єпіходов Семен Пантелеймонович, конторник.

Дуняша, покоївка.

Фірс, лакей, старик 87 років.

Яша, молодий лакей.

Перехожий.

Начальник станції.

Поштовий чиновник.

Гості, слуги.

Дія відбувається в маєтку Л. А. Раневської.

ДІЯ ПЕРША

Кімната, яка й досі називається дитячою. Одні з дверей ведуть до Аниної кімнати. Світанок, незабаром зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишні, але в саду холодно, приморозок. Вікна в кімнаті зачинені.

Входять Дуняша з свічкою і Лопахін з книжкою в руці.

Лопахін. Прийшов поїзд, слава богу. Котра година?

Дуняша. Скоро друга. (Гасить свічку). Видно вже.

Лопахін. На скільки ж це спізнився поїзд? Години на дві принаймні (Позіхає і потягується). А я, бач який, таку дурницю утнув! Навмисне приїхав сюди, щоб на станції зустріти, і на тобі — проспав… Сидячи заснув. Досада… Хоч би ти мене розбудила.

Дуняша. Я думала, що ви поїхали. (Прислухається). Ось, здається, вже їдуть.

Лопахін (прислухається). Ні… Багаж одержати, те, се…

Пауза.

Любов Андріївна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер стала… Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю,