Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Заступнице, матінко! Заступнице!

Всі начебто раптом зрозуміли, що між землею і небом не порожньо, що не все ще захопили багаті і дужі, що в ще захист від кривди, від рабської неволі, від тяжких, пестернних злиднів, від страшної горілки.

— Заступнице, матінко! — ридала Мар’я. — Матінко!

Але одправили молебень, понесли далі ікону, і все пішло по-старому, і знову залунали з трактиру грубі, п’яні голоси.

Смерті боялись тільки багаті мужики, які чим більше багатіли, то менше вірили в бога і в спасіння душі і тільки від страху перед кінцем земним, на всякий випадок, ставили свічки і правили молебні. А мужики бідніші не боялися смерті. Старому і бабці казали просто в вічі, що вони зажились, що їм вмирати пора, і вони нічого. Не соромились говорити при Миколі Феклі, що коли Микола помре, то її чоловікові, Денису, вийде пільга — вернуть із служби додому. А Мар’я не тільки не боялася смерті, а навіть жалкувала, що вона так довго не приходить, і була рада, коли в неї вмирали діти.

Смерті не боялися, зате до всіх хвороб ставилися з перебільшеним страхом. Досить було дрібниці — розладу шлунка, легкої остуди, як бабка вже лягала на піч, закутувалась і починала стогнати голосно й безперервно: «Вмира-а-аю!» Старий поспішав за попом, і бабку причащали й робили маслосвяття. Дуже часто говорили про застуду, про глисти, про жовна, що ходять в животі і підступають до серця. Найбільше боялись застуди і тому навіть літом одягалися тепло і грілись на печі. Бабка любила лікуватись і часто їздила до лікарні, де казала, що їй не сімдесят, а п’ятдесят вісім років; вона гадала, що коли лікар дізнається про її справжній вік, то не лікуватиме її і скаже, що їй час умирати, а не лікуватись. До лікарні звичайно виїжджала вона рано-вранці, забравши з собою двох чи трьох дівчаток, і поверталась увечері, голодна і сердита, — з краплями для «себе та мазями для дівчаток. Раз возила вона й Миколу, і він потім тижнів зо два приймав краплі і казав, що йому стало легше.

Бабка знала всіх лікарів, фельдшерів і знахарів на тридцять верст кругом, і жоден їй не подобався. На покрову, коли священик обходив з хрестом хати, дячок сказав їй, що в місті біля острогу живе дідок, колишній військовий фельдшер, який лікує дуже добре, і порадив їй звернутися до нього. Бабка послухала. Коли випав перший сніг, вона поїхала до міста й привезла дідка, бородатого, довгополого вихреста, в якого все обличчя було вкрите синіми жилками. Якраз у той час у хаті робили поденні: старий кравець у страшних окулярах краяв з лахміття жилетку і два молоді парубки збивали з повсті валянки; Кир’як, якого звільнили за пияцтво і який жив тепер дома, сидів поряд з кравцем і лагодив хомут. І в хаті було тісно, душно й сморідно. Вихрест оглянув Миколу і сказав, що конче треба поставити банки.

Він ставив банки, а старий кравець, Кир’як і дівчатка стояли й дивились, і їм здавалося, що вони бачать, як з Миколи виходить хворість. І Микола теж дивився, як банки, присмоктавшись до грудей, потроху набиралися темної крові, і почував, що з нього, справді-таки, начебто щось виходить, і усміхався від приємності.

— Це добре, — казав кравець. — Дай боже, щоб на користь.

Вихрест поставив дванадцять банок і потім ще дванадцять, напився чаю і поїхав. Микола почав труситися; обличчя в нього змарніло і, як казали жінки, збіглося в кулачок; пальці посиніли. Він кутався в ковдру і в кожух, але ставало все холодніше. Надвечір він затужив; просив, щоб його поклали долі, просив, щоб кравець не курив, потім затих під кожухом і до ранку номер.

Ой, яка сувора, яка довга зима!

Вже од різдва не було свого хліба, і борошно купували. Кир’як, що сидів тепер дома, галасував вечорами, наганяючи жах на всіх, а ранками мучився від головного болю та сорому, і на нього було жаль дивитися. У хліві день і ніч чути було мукання голодної корови, що надривало душу бабці і Мар’ї. І, як навмисне, морози весь час аж тріщали, навалило високі кучугури; і зима затяглася: на благовіщення лютувала справжня зимова хуртовина, а на великоднім тижні йшов сніг.

Але, як би там не було, зима минула. На початку квітня стояли теплі дні і морозні ночі, зима не піддавалася, та один теплий день переміг нарешті — і потекли струмки, защебетали пташки. Весь луг і кущі біля річки потонули у весняній воді, і між Жуковом і тим боком весь простір був зовсім залитий величезною затокою, на якій то тут, то там здіймались табунками дикі качки. Весняна заграва, полум’яна, з пишними хмарами, кожного вечора давала що-небудь надзвичайне, нове, неймовірне, якраз те саме, чому не віриш потім, коли ті самі барви і ті самі хмари бачиш на малюнку.

Журавлі летіли швидко-швидко і кричали сумно, ніби кликали з собою. Стоячи на краю кручі, Ольга довго дивилась на повідь, на сонце, на ясну, наче помолоділу, церкву, і сльози текли в неї, і подих захоплювало від того, що палко хотілося піти куди-небудь,» куди очі дивляться, хоч на край світу. А вже було вирішено, що вона піде знову до Москви, за покоївку, і з нею піде Кир’як найматися за двірника або куди-небудь. Ох, швидше б піти!

Коли підсохло і стало тепло, зібрались у дорогу. Ольга і Саша, з клунками на спинах, обидві в личаках, вийшли вдосвіта; вийшла і Мар’я провести їх. Кир’як нездужав, затримався дома ще на тиждень. Ольга востаннє