Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс виходять, залишаються Гаєв, Варя і Яша.
Гаєв. Сестра ще не відвикла розкидатися грішми. (До Яші). Відійди, чоловіче добрий, від тебе куркою тхне.
Яша (з усмішкою). А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий самий, як були.
Гаєв. Кого? (До Варі). Що він сказав?
Варя (до Яші). Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитись…
Яша. Бог з нею!
Варя. Ах ти ж безсовісний!
Яша. Дуже треба. Могла б і завтра прийти. (Виходить).
Варя. Мамонька така ж, як і була, аж ніяк не змінилась. Мала б волю, вона б усе роздала.
Гаєв. Так…
Пауза.
Коли проти якої-небудь хвороби пропонується дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, сушу собі голову, у мене багато засобів, дуже багато, і, значить, насправді жодного. Добре б одержати від кого-небудь спадщину, добре б віддати нашу Аню за дуже багату людину, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Адже тітка дуже, дуже багата.
Варя (плаче). Якби бог допоміг.
Гаєв. Не рюмсай. Тітка дуже багата, але вона не любить нас. Сестра, по-перше, одружилась із присяжним повіреним, не дворянином…
Аня з’являється на дверях.
Гаєв. Одружилась не з дворянином і поводилась не можна сказати, щоб надто цнотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але як там не вигадуй, щоб пом’якшити обставини, проте, треба сказати, вона порочна. Це відчувається в її найменшому порусі.
Варя (пошепки). Аня стоїть на дверях.
Гаєв. Кого?
Пауза.
Дивно, щось мені в праве око попало… став недобачати. І в четвер, коли я був в окружному суді…
Входить Аня.
Варя. Чому ж ти не спиш, Аню?
Аня. Не спиться. Не можу.
Гаєв. Крихітко моя. (Цілує Ані лице, руки). Дитино моя… (Крізь сльози). Ти мій ангел, а не племінниця, ти для мене все. Повір мені, повір…
Аня. Я тобі вірю, дядю. Тебе всі люблять, поважають… але, милий дядю, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти допіру говорив про мою маму, про свою сестру? Навіщо ти говорив це?
Гаєв. Так, так… (Її рукою затуляє собі обличчя). Справді, це жахливо! Боже мій, боже, спаси мене! І сьогодні я виголосив промову перед шафою… так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, як це безглуздо.
Варя. Справді, дядечку, вам треба мовчати. Мовчіть собі — й край.
Аня. Коли будеш мовчати, тобі ж самому буде спокійніше.
Гаєв. Мовчу. (Цілує руки Ані й Варі). Мовчу. Тільки ось про справу. В четвер я був в окружному суді, ну, зійшлась компанія, почались розмови про те, про се, п’яте, десяте, і здається, що можна буде улаштувати позику під векселі, щоб сплатити проценти в банк.
Варя. Якби-то господь допоміг!
Гаєв. У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі). Не рюмсай. (До Ані). Твоя мама поговорить з Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить… А ти, як відпочинеш, поїдеш в Ярославль до графині, твоєї бабусі. От так і будемо діяти з трьох кінців — і справа буде виграна. Проценти ми сплатимо, я переконаний… (Кладе в рот леденець). Честю моєю, чим хочеш клянусь, маєток не буде продано! (Збуджено). Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви тоді мене паскудною, безчесною людиною, коли я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь!.
Аня (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядю, який розумний! (Обіймає дядю). Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!
Входить Фірс.
Фірс (з докором). Леоніде Андрійовичу, бога ви не боїтесь! Коли ж спати?
Гаєв. Зараз, зараз. Ти йди собі, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь. Ну, дітки, спатоньки… Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю). Я людина вісімдесятих років… — Не хвалять цей час, але все ж, можу сказати, за переконання мені перепадало немало в житті. Недарма ж мене й мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якої…
Аня. Ти знову, дядю!
Варя. Ви, дядечку, мовчіть.
Фірс (сердито). Леоніде Андрійовичу!
Гаєв. Іду, іду… Лягайте! Від двох бортів у середину! Кладу чистого… (Виходить, за ним дріботить Фірс).
Аня. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусі, але все ж я спокійна. Спасибі дяді. (Сідає)…
Варя. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, як тобі відомо, живуть тільки старі слуги: Юхимко, Палазя, Євстигній, ну, й Карно. Стали вони пускати до себе на ночівлю якихось пройдисвітів. — я змовчала. Та тільки, чую, розпустили чутку, ніби я наказала годувати їх самим тільки горохом. Через скупість, мовляв… І це все Євстигній… Гаразд, думаю. Коли. так, думаю, то почекай же. Кличу я Євстигнія… (Позіхає). Приходить…. Як же ти, кажу, Євстигнію… дурень ти такий… (Поглянувши на Аню). Анечко!
Пауза.
Заснула… (Бере Аню під руку). Ходімо в постільку… Ходім… (Веде її). Серденько моє заснуло! Ходім… (Ідуть).
Далеко за садом пастух грає на сопілці.
Трофимов іде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.
Варя. Тсс… Вона спить… спить… Ходім, рідненька.
Аня (тихо, напівсонна). Я так стомилася… все дзвіночки… Дядя… любий, і мама, і дядя…
Варя. Ходім, рідненька, ходім… (Виходять в Анину
