Сонячна магія - Андрій Левицький

— Що за фамільярність?! — засопів той, відпльовуючись. — Зовсім ти, малий, оскаженів? Я… — він спробував прибрати величної пози, — я великий чаропльот… — і замовк, нашорошив вуха. — О, чуєш, знову?

Геб глянув на небо — чорне око невідступно пливло за ними.

— Не розумію, що це за штука? — Ноббі теж глянув угору. — Тобто зрозуміло, що це Тодол спостерігає за нами. Око надіслав саме він, але чиє це око? Кому воно належало раніше? І взагалі, не відволікай мене! Прото-твар близько, а води в нас нема!

Коли Геб почув слово «прототвар», він зміркував, що примарні звуки тепер поголоснішали.

Протяжне гарчання.

Хрипке, люте дзявкання.

Клацання ікол, що замикаються.

Шурхіт снігу під дужими лапами.

І все це лунало поруч — за найближчим пагорбом.

— На руки, на руки мене візьми! — наказав Ноббі. — І вперед, до лісу!

«Чому я його слухаюся? — міркував Геб за хвилину по тому. — Адже це лише негідник Ноббі, домашній пес моїх хазяїв…»

Втім, хоч яке далеке було все його попереднє життя від пентаграм, чорних чаклунських ниток, могутніх магів і лиховісних прототварів, Геб Гебвін розумів, що істота на його руках уже не хазяйський цуцик. Тобто, залишаючись з вигляду псом, всередині він став тепер кимось іншим.

Грузнучи в снігу по кісточки, Гебвін біг попереду. Після того, як випав сніг, це поле до нього не перетинав ще ніхто — біла поверхня нагадувала чисту сторінку. Лише один ряд слідів, які залишали чоботи Гебвіна, начебто рядок літер, простягся від краю до краю. Ось рядок перетнув третину відстані, ось перевалив за середину й потягся далі, до близького вже Кривого лісу. І відразу, накладаючись на них, інший рядок стрімко розсік край поля.

Сліди від лап були трикутні, з вузькими клинцями глибоко продавленого снігу — відбитками пазурів. Вони рухалися білосніжною сторінкою в тому самому напрямку, що й сліди чобіт, але куди швидше, й досягли середини поля, коли Гебвін тільки встиг добігти до Кривого лісу.

На узліссі Геб озирнувся. Прототвар наближалася: витягнута тінь, схожа на широке імлисте пасмо диму, що його розметало сильним поривом вітру.

Дві пари потужних лап — сніг під ними вже не рипів, а жалібно похрупував.

Двоє яскраво-синіх очей ліхтарями освітлювали поле попереду.

Вищирена пащека, з якої лезами шабель стирчали блискучі ікла.

Геб досі ніяк не міг зрозуміти, якого ж звіра нагадує прототвар. Але він вирішив, що навіть озброєна своїм капцем могутня й непохитна пані Шлап навряд чи змогла б упоратися з цим виплодком первісної пітьми.

Він зробив крок і начебто перегорнув білу сторінку — стало темно, криві стовбури з голим чорним гіллям сховали засніжене поле. Ноббі вже набридло трястися на руках у Гебвіна, він пирхнув і зістрибнув у сніг.

— Так… — заторохтів пес, спрямовуючись уперед. — Кривий ліс, еге ж? І де тут у нас… — він оббіг одне дерево, потім інше. — Де ж тут у нас…

Геб мчав слідом. У лісі було менше снігу, лише під деревами намело замети. Стовбури безмовно височіли навколо, покручене галуззя переплелося над головою. Воно майже заступило небо, але навіть крізь нього виднілося око, яке, зважаючи на все, ще нижче опустилося до землі.

Здавалося, що разом із лісовими тваринами впав у зимову сплячку й сам ліс. Тиша, ще глухіша за ту, що панувала в Безвихідній вежі, накривала його периною з чорного пуху.

Десь поруч пролунало глухе бурчання. Геб озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки воно долинає.

Замет похитнувся. Зарипів прим’ятий сніг, далі почулося дихання — замет розвалився, з нього виліз ведмідь.

Геб підхопився. Лісовий мешканець звівся на задні лапи, й стало видно, що він на голову вищий за Гебвіна.

— Хо-хо-хо! Хто кричить? — мовив ведмідь добре поставленим, гучним, як в оперного співака, голосом. — Кому не спиться снігової зими?

— Відчини двері, за нами женеться прототвар!

— Не-евже? — протягнув ведмідь і зробив до них крок. — А ви хто такі?

— Відчиняй мерщій, потім зрозумієш.

— Знайомий голос… — лісовий мешканець нагнувся, придивляючись до пса. — Але я не знаю тебе, дрібний собачко. Хто ви такі, щоб я впустив вас на…

— Вона й тебе зжере! — вереснув пес. — Відчиняй негайно, бо я…

Що він зробить, Ноббі не встиг сказати, тому що зовсім близько пролунало низьке виття.

— Ну,