Сонячна магія - Андрій Левицький

чотири лапи, витягнув шию і знову загарчав.

— Це що таке? Чуєш? Ти чуєш?!

* * *

Далеко від них Бардо Тодол прокинувся.

Його спальня була завбільшки із залу для прийомів у якомусь королівському палаці. Те, на чому Тодол спав, не можна було назвати ліжком у звичайному розумінні цього слова — таких ліжок просто не буває, навіть у королів. Швидше, тут підійшло б слово «ложе». Саме ложе, просторе, як палуба великого корабля.

У приміщенні стояло ніжне золотаве світло. Дивна річ — тут були відсутні стільці та крісла, зате вздовж далекої стіни тяглися різні за розміром гранітні постаменти. На кожному височіла навіки застигла постать якоїсь тварини. «Звірятка» — ось як називав їх Тодол. «Мої звірятка».

Їх була безліч, і всі різні. Собака, кішка, вовк, опосум, гірський цап, ондатра, хом’як… Усі, кого Бардо Тодолу вдалося зібрати для своєї галереї. Ряд починався з маленької мишки, а закінчувався істотою таких розмірів, що могла поміститися тільки в цій величезній спальні.

Звірятка були непорушні. Не статуї, витесані з каменю чи дерева. І навіть не опудала.

Бардо Тодол збирав кістяки.

Він підвівся, кліпаючи спросоння, і зрозумів, що саме збудило його. У головах ложа стояла скриня. Невелика й така похмура з вигляду, що нагадувала могильний камінь із чорного граніту.

У тиші розмірено цокав настінний годинник. Тодол втупився в скриню.

Віко скрині тримав великий магриловий замок, а на шиї в Тодола висів магриловий ланцюжок із магриловим ключем.

Зі скрині долинув звук, начебто хтось зачепив туго натягнуту волосінь. Саме цей звук збудив Бардо хвилину тому. Тодол чекав. Звук повторився — тоді маг зняв із шиї ключа й відімкнув замок.

Посеред скрині висіла книга в чорній шкіряній обкладинці, прикута до дна двома грубими ланцюгами. Замість назви на ній красувалося велике око.

Не намальоване й не витиснуте — просто опукле живе око. Вузьке, з сіруватим білком і чорною зіницею, воно нагадувало бездонний колодязь, який вів до іншого світу, світу безіменної книги в чорній палітурці.

— Невже? — голосно мовив Бардо Тодол, схиляючись над скринею.

Здавалося, що око розумне й теж дивиться на Тодола. Причому, дивиться з певним і дуже сильним почуттям.

Цим почуттям була ненависть.

Бардо ледь помітно всміхнувся й глянув у опуклу чорну зіницю.

У ній він побачив подвір’я замку й Безвихідну вежу посеред нього. У вежі щось відбувалося, але Тодол поки не міг зрозуміти, що саме. Зате він зрозумів головне: старий ворог прокинувся й потривожив чорну нитку.

А нитка раптом порвалася. Щойно вона була туго натягнута в повітрі, а тепер із пронизливим «ДЗЕНННЬ!!!» зникла.

Це могло означати лише одне: Каштелян на волі.

Погляд Бардо повільно пройшов уздовж галереї, досяг кінця, затримався на миші, рушив назад і зрештою зупинився на одному з кістяків. Кістяки не були потрібні Тодолу для того, що він збирався зробити. Вони просто допомагали магові вибрати підходяще звірятко з тих, що могли виконати його завдання.

— Ти, — сказав Бардо Тодол і знову схилився над скринею. — Ти підійдеш найкраще.

Розділ З
Чорне око

Геб прислухався.

Здавалося, що звуки проникають сюди з якогось потойбічного світу, навіки схованого за завісою мряки. Уривчастий рик.

Дзявкання.

Рипіння снігу під важкими кроками.

Скреготіння зубів.

— Прототвар! — Ноббі розвернувся, при цьому кінчик хвоста потрапив у поле його зору. Пес презирливо пирхнув, глянув на уривок чорної нитки, що лежала долі. — Тодол наслав по нас свою бестію! Розумієш?

— Ні, — відповів Геб сердито.

Ноббі знову спробував стати, як людина, але похитнувся, засмучено махнув лапою і знову опустився на чотири лапи.

— Не розумієш, малий? Бардо Тодол поставив сигнальну нитку. Вона порвалася, тепер Тодол знає, що я на волі. І він послав за мною прототвар. Поки не зрозумів, яку саме. Але незабаром зрозумію! Зараз вона примчить сюди… — Ноббі навіщось поліз під софу, з-під якої долинули притишені слова: «Зараз як примчить сюди…» — й виліз по інший бік, і далі бурмочучи: «Як примчить вона сюди, й тоді…» — двічі оббіг навколо столу та зупинився біля ніг Гебвіна, знизу вгору дивлячись на нього.

— Як примчить, і тоді… знаєш, що тоді буде?!

— Ні, — повторив Геб. Це була найбільш вдала відповідь, яку він у такій ситуації міг давати практично на будь-яке запитання.

— Від нас залишиться ще менше, ніж від його звіряток! — вереснув Ноббі.