Сонячна магія - Андрій Левицький

— Сюди! Ходи-но сюди! — волав Геб, розмахуючи ще не запаленим смолоскипом. — Ноббі, дурнику, облиш ти того пацюка!

Але маленька тінь, ледь помітна крізь пелену заметілі, вже промайнула в проламі стіни, що оточувала замок, до хлопця долинуло тільки дзявкання, майже заглушене завиванням вітру.

— Адже це ти навмисне… — бурмотів Гебвін, перебираючись через каміння. — Чи ж я тебе не знаю? Навмисне, щоб познущатися з мене!

Він зупинився, роззирнувся навсібіч. Стіни утворювали трикутник навколо великої центральної будівлі. Поряд із нею височіла Безвихідна вежа. Її швидше варто було б назвати Безвхідною, тому що дотепер нікому не вдавалося проникнути за її товсті стіни. У них не було видно жодного вікна чи дверей, жодного отвору, так що важко було зрозуміти, для чого взагалі вона потрібна. Вежа височіла в імлі похмурою тінню, ще більш темною в порівнянні з іншими тінями, що огортали по-двір’я замку. Вона була справді дуже висока, навіть вища за шпиль міської ратуші.

Вітер ущух. Попереду знову почулося дзявкання.

— Ноббі! — загорлав Геб, прискорюючи біг. Чоботи грузли в болоті, Гебвін раз за разом спотикався об залишки старого муру й розкидане каміння. — Ноббі, негіднику… Пустунчику, ходи сюди!

Пустун виявляв свій знаний Гебом норов — і не думав слухатися, та й взагалі не звертав уваги на людину, а як завжди, робив що заманеться. І цієї ночі йому з невідомих причини заманулося полювати на пацюків у Каштеляновім замку, в якому, подейкували, жив колись чаклун. Геб перестрибнув через давно висохлий колодязь і майже наздогнав пса. Він уже розрізнив його перед собою, уже простяг руку, щоб схопити дурника за куцого хвоста, але тут Ноббі чи то гавкнув, чи то вереснув і рвонувся вперед, просто в отвір дверей центральної будівлі. Геб помчав слідом, лаючись і виловлюючи в кишені кресало. Брудний сніг під ногами змінився кам’яною підлогою.

Спереду пролунав цокіт собачих кігтиків об сходинки — Ноббі збігав нагору. Геб знову простяг руку вперед, намацав холодне поруччя й собі рушив сходами, водночас намагаючись розпалити смолоскип.

Просочені смолою ганчірки спалахнули тієї миті, коли він досяг другого поверху. Геб мигцем розгледів довгий коридор, двері, купу сміття… й кінчик хвоста, що майнув за поруччям — Ноббі втікав далі, нагору.

Розмахуючи смолоскипом, Геб помчав слідом і єдиним духом злетів під дах вежі.

Виявилося, що весь поверх займала єдина велика зала з високим склепінням. Світла не вистачало, щоб розгледіти все приміщення, Геб роздивився лише кам’яну стіну, під якою стояв.

Вітер із проламу на нижньому поверсі не задував сюди, і було тепло. Затхле повітря здавалося дуже сухим. Геб чхнув і завмер, прислухаючись. Гонитва скінчилася, Ноббі вирішив погратися в хованки. Залягла глуха, мертва тиша — навіть свисту вітру не чути було крізь товсті кам’яні стіни…

— Ноббі! — прошепотів Геб.

Ані шереху. Пес зачаївся десь у чорнильному мороці, неприродно густому, ніби аж в’язкому. Морок той всмоктував, поглинав світло, не дозволяючи йому поширитися залою. Хоча Гебвін і без світла добре уявляв собі, що навколо нього: непотріб, сміття та павутиння.

Він витріщив очі, вдивляючись у пітьму. Зробив обережний крок, завмер, знову прислухався. Повторив уривчастим шепотом: «Ноббі!» — й підняв ногу, щоб зробити крок. Ліворуч, зовсім близько, почулося гарчання. Гебвин спіткнувся, поточився, скрикнув з переляку й упав.

Він гепнувся лобом об підлогу, перед очима закружляли різнобарвні зірочки. Смолоскип вилетів з руки й щось із дзенькотом перекинув. Гарчання повторилося, тепер воно було перелякане й водночас злісне. Гебвін повз уперед, поки не наткнувся на смолоскип, що лежав біля довгої триноги — тобто біля поваленого свічника з десятком свічок.

Гарчання змовкло, пролунало якесь шкряботіння, потім форкання. Геб схопив майже згаслий смолоскип і одну за одною запалив свічки. Взяв свічник, став навколішки й високо підняв його над головою.

Морок пручався, супив чорні брови й глухо бурмотів, не дозволяючи світлу вперше за багато років показати гостеві залу. Але свічки були з гарного воску, тому пітьма струменями диму втяглася під килими на підлозі й пишні гобелени на стінах, чорнильними ляпками зачаїлася в кутах і вигинах мармурових статуй, сховалася за великими порцеляновими вазами…

Килими, гобелени, статуї, вази?

Геб Гебвін задихнувся від подиву, коли побачив, як зблискує золотом, сріблом і шовком усе в цій залі. Вона вся сяяла, вогники переморгувалися й сліпили Гебові очі.

Під стіною стояв широкий, гаптований золотом диван. На ньому горілиць лежав старий з кучерявою світлою борідкою, в халаті, з ковпаком на голові. На грудях у нього стояв Ноббі, вищиряв зуби й гарчав старому просто в обличчя.

Геб придивився до незнайомця. Не можна було зрозуміти, живий той чи мертвий. Очі його втупилися в одну точку на стелі, груди не здіймались від подиху… Але на обличчі, вкритому великим яскравим ластовинням, не було смертельної блідості, щоки рожевіли. Геб перевів погляд на масивний стіл у центрі зали. Там широкими червоними лініями було накреслено п’ятикутник. Сам Гебвін ніколи з таким не стикався, але чув, що це називається пентаграмою.

У центрі пентаграми стояв круглий акваріум.