Сонячна магія - Андрій Левицький

раз такі справи… — пробурмотів ведмідь і ступнув до дерева. Він повернув сучок, і в стовбурі відчинилися широкі двері. За ними важкою чорною завісою стояла пітьма.

— Коли вже так — заходьте…

Виття стало голосніше, в темряві затремтіли дерева. Гілки ходили ходором. Звихрився сніг — ніби зграї білих склубочених пластівців супроводили прототвар лісом.

— Давай, давай… — Ноббі вчепився зубами в холошу Геба й потяг його до дуба. Гебвін переступив поріг, ведмідь увійшов слідом. Всередині стовбура Геб озирнувся. Він побачив, що на галявинку біля дуба вискочила прототвар, побачив її сині очі-ліхтарі, її роззявлену пащу й величезні вигнуті ікла.

І нарешті зрозумів, кого нагадував цей звір.

* * *

Темний силует ведмедя заступив галяву з прототваррю, двері зачинилися, стало темно. Дуб здригнувся від сильного удару ззовні, потім ще раз. Геб ступнув уперед і ненароком наступив на Ноббі, який заходився верещати й лаятися. Ведмідь промовив у темряві над вухом Гебвіна:

— Гаразд, пошукаємо вимикача, хо-хо…

Він поволік Геба кудись углиб стовбура. Гебвін виставив перед собою руку й втягнув голову в плечі, побоюючись, що зараз вдариться об протилежну стіну, але вони йшли і йшли, повертаючи то ліворуч, то праворуч, а ніяких стін не було. Під ногами відчувалася тверда й рівна поверхня, протяг знизу був дивно теплий.

— Ти ввімкнеш, чи ні? — дзявкнув Ноббі з темряви. — Гаргантюа, чуєш мене?

— Хо-хо, звідки маленький собачка знає це ім’я? — запитав ведмідь, відпускаючи руку Геба. — Зараз… нехай стане світло!

Світло не просто стало — його стало так багато, що Геб замружився й лише за кілька секунд розплющив спочатку одне око, а потім друге.

Лампи, підвішені на перехресних кроквах під високою стелею, освітлювали широкі сходи, ослони й завіси. Геб від несподіванки похитнувся, схопився за поруччя, що тяглося вздовж стіни, вигиналося донизу й закінчувалося біля квадратної заглибини в підлозі — платформи ліфта.

Розміром і формою приміщення нагадувало залу міської ратуші, хоча між ними була одна істотна відмінність: і поруччя, і сходи, і ліфт — усе було дерев’яне.

— Ласкаво просимо на станцію Дорогоцінної Дороги, — мовив ведмідь, знімаючи із себе шкіру. — Так, недовга в мене цієї зими вийшла сплячка.

Розділ 5
Станція Криволісся

У Геба вистачило сили тільки прошепотіти «Що таке Дорогоцінна Дорога?» — а по тому він роззявив рота, дивлячись на огрядну, круглолицю істоту з гострими вухами. Вона ж повісила на поруччя кошлатого темно-коричневого кожуха, взялася в боки, випнула живіт завбільшки як барило й обвела людину та пса поглядом великих темних очей.

— Хо! — мовило це страховисько, пригладжуючи широкою долонею скуйовджене волосся. У ньому стирчало двійко яскравих павиних пер. — Дорога, яку ще називають «З вітерцем». Ви збудили мене, бо взимку ми завжди замикаємося на два найхолодніші місяці. Я — доглядач станції Криволісся. А ви хто такі?

Стіну, біля якої вони стояли, зі скреготінням простромили три вигнуті кістяні леза. Геб відскочив. Ікла прототварі глибоко встромилися в дуб. Кінці їх, до того гострі, що здавалося, ніби над ними хтось добре попрацював з точильним колом, мало не зачепили доглядача станції. З лементом «Хо-хо!» ельф Гаргантюа відскочив.

— Я ж казав! — гаркнув пес, коли ікла зникли. — Це тобі не якийсь цуцик — прототвар самого Бардо Тодола! До речі, малий, ти встиг розгледіти, на кого вона схожа?

— Так, — сказав Геб, — я не дуже впевнений, але, по-моєму, на вовка.

— Та-ак… — протягнув пес. — Протововк, кажеш?

Гаргантюа взяв свого кожуха й зістрибнув у квадратну заглибину ліфта.

— Ходіть сюди, чи що, — покликав він. — Спустимося нижче.

Коли Геб з Ноббі пішли за його прикладом, уся зала станції, неймовірним чином вміщена в стовбурі звичайнісінького з вигляду дуба, знову здригнулася від удару.

— Незабаром прорветься всередину, — зауважив ельф, широкою п’ятірнею налягаючи на важіль, від чого платформа з гудінням пішла вниз. — Кажете, протововк Тодола? То чому він женеться за вами?

Геб розгублено знизав плечима, а пес відповів:

— Не дурій, Гагро. Міг би й здогадатися вже…

— Як мене назвало ти, маленьке собача? — зачудувався товстун. — Звідки воно знає… — він раптом опустився на коліна й наблизив обличчя до псячого писка.

— Хо-хо… — замислено пробурмотів Гаргантюа по нетривалій паузі. Нарешті випростовуючись додав: — Очі!

— О, — улещено дзявкнув пес і сів на задні лапи.

— Гагра впізнає ці очі… — бурмотів і далі ельф.

— Атож. Очі — дзеркало душі.

— Ці знайомі, хитрі очиці, що завжди бігають, із жовтими зіницями, мокрі, як недосмажена яєчня, ці тьмяні оченята…

— Годі! — гаркнув пес. — Що за жарти?