Сонячна магія - Андрій Левицький

— Куди бігти? — видихнув товстун.

— Геть із міста. І тихо.

Їх все одно помітили. Бідолашні тільки й встигли добігти до рогу, коли позаду пролунав закличний шиплячий звук, а у відповідь другий, майже такий само — наче дві змії перемовлялися своєю мовою.

Маг повернув назад, спробував перелізти через невисоку огорожу, та зачепився. Слузі довелося схопити його за комір, підняти й переступити з такою ношею через перешкоду. Місячне світло на мить потьмяніло — овальний диск знову перекреслила крилата тінь. Неголосний свист переслідував двох, які намагалися втекти. Вони вже перебігли внутрішній двір, перекинулися через другу огорожу й опинились на круглому майдані з високою спорудою посередині. Колони, що підтримували дашок над ґанком, широкі сходи, стіни й дах — усе було зроблено з чорного мармуру. Блідо-зелене світло місяця освітлювало щит із гербом у вигляді драконячої голови над входом. Вузькі очі прямо, пильно й холодно вдивлялися в кожного, чий погляд падав на герб. Відкрита хижа паща показувала гострі ікла.

Місто скінчилося — потягнулися садочки, городи, низькі домочки з солом’яними дахами, комори…

Петляючи вони бігли далі. Шиплячого звуку тепер не було чути, але старий знав, що переслідувачі десь поруч.

А далі почалася пустеля. Не така, як у будинку мага, а справжня. Стало прохолодно, пісок уже віддав ночі накопичене за день тепло. Вітер шелестів у затінку між барханами.

Грузнучи по кісточки, вони подолали кілька положистих пагорбів. Товстун дихав дедалі важче, а маг здавався цілковито знесиленим. Що далі вони заглиблювалися в пустелю, то спекотніше ставало. Далеко вгорі зі схилу раптом здійнявся стовп полум’я, згорнувся в смерч і зник.

— Гулгор кашляє, — на вершині бархану маг повалився горілиць. — Не спиться старому. Все, не можу більше.

— От-от наздоженуть! — слуга сів поруч, примружився, вдивляючись у темряву. Поки що він не міг розрізнити крилатих переслідувачів, але, швидше за все, вони вже досягли заміських садочків.

— А якщо… — товстун повернув голову й махнув рукою в бік гори, — якщо попросити допомоги в Гулгора?

— Ти так гадаєш? — маг із сумнівом похитав головою. — Але де він сховає нас? Та й не встигнемо ми туди добратися.

— Тоді побігли! — слуга підвівся.

— Ні, стривай. Бігтимемо чи ні, нам все одно не дадуть дістатися до гори. Але взагалі… Взагалі, є інший спосіб.

— Який?

— Мені важко пояснити тобі. Але, можливо… — старий замислено колупнув пісок ногою і звівся. — Так, зараз це єдине, що може врятувати нас.

Настала ніч. Лютувала негода — поганий хазяїн собаки на вулицю не вигнав би. Хоча її ніхто й не гнав, вона сама втекла.

Неймовірно бридкий клишоногий цуцик на ймення Ноббі, ненажера й ледар із самовдоволеним писочком, жив у великому будинку, що належав панові Шлапу, найбагатшій людині міста. Дружина його, пані Шлап, любила тварин куди більше, ніж людей: у домі жили ще троє котів, п’ять кішок, бульдог і двійко хом’ячків із двадцятьма трьома своїми нащадками.

Весь цей звіринець доглядав юний слуга, якого звали Геб Гебвін. Зараз він, загорнутий у пальто, з насунутою низько на лоба шапкою брів крізь пургу, іноді голосно вигукуючи:

— Ноббі! Ноббі, ти де, дурнику?

Дурник не озивався. Взагалі, Геб волів би назвати його негідником, що не раз випадково й траплялося в присутності господарки. І отримував від неї на горіхи.

— Такі слова неприпустимі в пристойному товаристві! — заявляла пані Шлап. І навіть якщо цуцик трішки побавиться, то найбільш лайливі слова, які до нього можна застосовувати, — це «дурник» або «пустун».

— Ноббі! — знову закричав Геб, майже з ненавистю дивлячись на дім Шлапів. Холодними вечорами дурник Ноббі полюбляв качатися на оксамитових подушках софи, біля великого каміна в залі другого поверху, й дрімати там, іноді буркотливо порикуючи на кожного, хто намагався наблизитися до нього. На всіх, за винятком своєї володарки, пані Шлап, у якої він був улюбленцем. Пані перед тим, як лягти, завжди приходила до Ноббі, казала йому «добраніч» і ніжно цьомкала в слинявий писок. Цього вечора вона не виявила пса на звичному місці та здійняла жахливий шарварок. Побудили слуг, обшукали весь будинок — Ноббі зник. Він не вперше втікав, і, як завше, в усьому звинуватили Гебвіна. Ось так і вийшло, що тепер він брів крізь пургу схилом пагорба на околиці міста, замість того, щоб лежати у своєму ліжку.

З настанням ночі дедалі холоднішало. Вітер уже не свистів, а тонко підвивав, наче голодний пес на ланцюгу, шарпав поли пальта, люто накидався на Геба й хапав його за носа гострими крижаними зубами. Освітлене вікно дому Шлапів давно зникло в пітьмі, як і сам будинок. Навколо бовваніли тільки пагорби та розстелялися засніжені поля. Містечко залишилось позаду, і з пітьми виступив Каштелянів замок.

Хлюпаючи чобітьми в каші зі снігу та болота, Геб Гебвін біг щодуху — хвилину тому він запримітив Ноббі.