Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

Знову лунає голос оповісника:

— Гільда ван Глек — одна миля!

Голосні схвальні крики прокочуються юрбою, захоплюючи за собою музику, і всі звуки зливаються в суцільний радісний гул.

Але тільки-но здіймається прапор, гамір змовкає.

Знову лунає різкий звук сурми. Він жене хлопчиків удалину, мов вітер листя — варто визнати, темне і дуже велике листя.

Воно летить до флагштоків, і його підганяють вигуки «ура» — це кричать глядачі.

Ми починаємо розрізняти тих, хто до нас наближається. Тепер попереду троє хлопчиків, і всі вони біжать голова в голову. Це Ганс, Пітер і Ламберт. Карл незабаром розриває ряд і стрімко виривається уперед. Мчи, Гансе! Лети, Пітере! Не дозволяйте Карлові перемогти ще раз! Уїдливий, нахабний Карл… Ван Моунен слабшає, але ви сильні як ніколи. Ганс і Пітер, Пітер і Ганс… Хто попереду? Ми любимо їх обох. Нам майже все одно, хто з них прудкіший.

Гільда, Анні й Гретель, розташувавшись на довгій червоній лаві, більше не всидять спокійно. Вони схоплюються на ноги… Всі троє різні, вони страшенно хвилюються. Гільда одразу ж сідає на місце. Ніхто не здогадається, що вона має певний інтерес, що вона стривожена, що її переповнює одна надія! То заплющ очі, Гільдо… Сховай обличчя, що сяє від радості! Пітер переміг.

— Пітер ван Хольп — одна миля! — кричить оповісник.

Судді ставлять оцінки. Знову збуджений гул, ті самі звуки музики у загальному гаморі… Але що це? Здається, щось сталося… Невелика юрба тісниться, обступивши когось біля однієї з колон. Карл упав. Він не забився, йому тільки трохи запаморочилось. Якби він не був таким похмурим, то отримав би більше співчуття від гарячих юних сердець. А так, щойно він зводиться на ноги, про нього одразу ж забувають.

Дівчатка готуються бігти втретє!

З якими рішучими обличчями вишиковуються вони в шеренгу! У деяких вигляд аж урочистий, викликаний почуттям відповідальності; інші напівсором’язливо-напівзадерикувато усміхаються, і всі до однієї палко прагнуть перемоги.

Третя миля може стати вирішальною. Але якщо цього разу ні Гретель, ні Гільда не переможуть, всі інші також матимуть шанси отримати срібні ковзани.

Цього разу кожна дівчинка впевнена, що подолає дистанцію удвічі швидше, ніж минулого. Як вони тупотять ногами, випробовуючи леза, як нервово оглядають кожного ремінця… Як випростовуються під кінець, спрямувавши погляди на пані ван Глек!

Звучить сурма, і дівчаток знову проймають дрижаки. Тремтячи від хвилювання, вони спрямовуються вперед, нахилившись, але чудово зберігаючи рівновагу. Кожен стрімкий крок довший за попередній.

Ось вони вже з’явилися вдалині.

Знову всі напружують зір, знову вітальні крики «ура», знову збуджене тремтіння, коли через кілька митей четверо чи п’ятеро дівчаток мчать попереду інших, усе ближче, ближче до білих колон…

Хто попереду? Не Ріхі, не Катрінка, не Анні, не Гільда і не дівчинка у жовтому… Це Гретель, прудконогий ельф, найспритніша з усіх дівчаток! Початок змагань був для неї лише забавкою, а тепер вона біжить всерйоз — в душі вона твердо вирішила перемогти. Гнучка, маленька, вона начебто не робить ніяких зусиль; але вона не може зупинитися, поки не досягне мети!

Даремно оповісник підвищує голос — його не чути. Та він і не може повідомити нічого нового — натовп уже гуде:

— Гретель завоювала срібні ковзани!

Як пташка, летіла дівчинка по льоду. Тепер вона несміливо озирається навколо, розгублено. Їй до болю в серці хочеться втекти у той затишний куточок, де стоять її батьки. Але поруч із нею Ганс… Навколо неї юрмляться дівчатка… Добрий, радісний голос Гільди звучить у неї над вухом. З цієї години ніхто вже не буде над нею знущатися. Гусятниця вона чи ні, але тепер Гретель — визнана ковзанярська королева!

Зі зрозумілою гордістю Ганс оглядається: він хоче знати, чи бачить Пітер ван Хольп торжество його сестри. Але Пітер в їхній бік і не дивиться. Він стоїть на одному коліні, низько схиливши засмучене обличчя, і квапливо вовтузиться із ремінцем свого ковзана.

Ганс миттєво підбіг до нього:

— У вас щось негаразд?

— А, Гансе, це ви? Так, для мене забавки скінчено. Я хотів тугіше підв’язати ремінця… Прокрутити в ньому нову дірку, та й перерізав його цим триклятим ножем чи не навпіл.

— Мейнгеєре, — сказав Ганс, знімаючи з ноги ковзана, — візьміть мого ремінця!

— Та ви що! Ні, Гансе Брінкер! — вигукнув Пітер, підвівши очі. — І все ж велике вам спасибі! Ідіть на місце, друже мій, сурма ось-ось покличе.

— Слухайте, — благально промовив Ганс хрипким шепотом, — ви назвали мене своїм другом… Беріть ремінця… Хутчіш! Не можна втрачати ані секунди. Цього разу я не побіжу… Адже я майже зовсім не тренувався. Ви повинні взяти ремінця! — І Ганс, сліпий і глухий до всіх заперечень, просмикнув свого ременя у Пітерового ковзана і знову став благати товариша надягти ковзани.

– Іди, Пітере! — крикнув Ламберт із шеренги. — Ми чекаємо!

— Заради вашої матері, — благав Ганс, — покваптеся! Гляньте, вона знаком просить вас стати в шеренгу… Ну ось, майже вдягнули. Скоріше зав’яжіть його! Я все одно перемогти не зміг би. Ні в якому разі! Змагання буде між Схуммелем і вами.

— Ви чудовий хлопець, Гансе! — вигукнув Пітер, поступаючись.

Він кинувся на своє місце тієї миті, коли впала біла хустка. Сурма пролунала голосно і ясно.

Хлопчики помчали.

— Гляньте на них! — кричить якийсь кремезний старий з Дельфта. — Вони перевершили всіх на світі, ці амстердамські молодики! Гляньте!

І справді, погляньте на них! Усі до єдиного — мов крилаті Меркурії. Куди ж вони помчали, мов навіжені? А, розумію, вони женуться за Пітером ван Хольпом. Він — просто прудконогий утікач із Олімпу. Меркурій і його загін крилатих родичів летять щодуху. Вони впіймають Пітера!

Так-так! Тепер вилетів уперед Карл… Перегони все пришвидшуються… Бен попереду!