Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
Тут і дідусь із бабусею, яких ви бачили на свято Ніколааса. З ними всі діти. Сьогодні так тепло, що взяли із собою і наймолодшого. Бідолашного малюка закутали, наче єгипетську мумію, але він усе одно аж крекче від захвату, а коли грає музика, то у такт їй стискає й розтискає кулачки в рукавицях. Дідусь в окулярах і хутряній шапці, з люлькою в роті й онученям на колінах напрочуд гарний!
Сидячи під навісом на високому помості, ця компанія може добре оглянути все довкола. Не дивно, що пані прихильно поглядають на гладенький, як скло, лід: із грілкою під ногами замість ослінчика можна затишно посидіти хоч на Північному полюсі.
Із ними сидить і якийсь пан, віддалено схожий на святого Ніколааса, яким той постав перед юними ван Глеками п’ятого грудня. Але тоді в святого була біла борода, а в цієї людини обличчя гладеньке, як яблуко. І ще: його святість був трохи гладкішим і (між нами) тримав у роті два наперстки, а в добродія, що тут сидить, ніяких наперстків у роті немає. Очевидно, це таки не святий Ніколаас.
Поблизу, в сусідньому павільйоні, розташувалися ван Хольпи із ван Гендами — їхнім зятем і дочкою, які приїхали з Гааги. Сестра Пітера дотримується своїх обіцянок. Вона привезла із собою букети прегарних оранжерейних квітів, щоб піднести їх переможцям.
Ці павільйони — а тут є й інші — будувалися сьогодні від світання. Той, напівкруглий, у якому розмістилася родина мейнгеєра Корбеса, дуже гарний і доводить, що голландці — великі майстри споруджувати намети. Але мені більше подобається павільйон ван Глеків — центральний, із червоними та білими смугами, обвішаний вічнозеленими рослинами.
У павільйоні з блакитними прапорами сидять музиканти. А он ті споруди, схожі на пагоди[40], прикрашені морськими мушлями та вимпелами різноманітних квітів, — це трибуни для суддів. Колони й флагштоки на льоду відзначають межі бігової доріжки. Дві білі колони оповиті зеленню. Нагорі між ними простягнуть довгий шматок тканини; тут даватимуть старт.
Підняті в півмилі від колон флагштоки встановили на кінцях межової лінії. Її вирізано в льоду досить глибоко, щоб помітили ковзанярі, але не настільки, щоб вони об неї спіткнулися, повертаючи назад, до старту.
Повітря надзвичайно прозоре, і важко навіть повірити, що колони стоять так далеко від флагштоків. Природно, що між суддівськими трибунами відстань значно менша.
Втім, півмилі по льоду, та ще за такої ясної погоди, — це, по суті, досить коротка дистанція, особливо якщо її живим ланцюгом оточують глядачі.
Заграла музика. Мелодія начебто сама радіє на вільному повітрі! Скрипки зовсім забули про свої страждання, і їхні звуки плинуть гармонійно. Поки не дивишся на блакитний намет, видається, начебто музика лине від сонця — така вона вільна та радісна. І тільки побачивши поважні обличчя музикантів, пізнаєш істину.
А де ж учасники змагань? Усі вони зібралися біля білих колон. Неймовірне видовище! Сорок хлопчиків і дівчаток у барвистих убраннях зі швидкістю електричного струму гасають туди-сюди або ковзають по двоє-троє, окрикуючи одне одного, розмовляючи, перешіптуючись у молодому захваті.
Кілька пильних дітей статечно затягують ремінці на своїх ковзанах. Інші раптово зупиняються, червоні й схвильовані: стоячи на одній нозі, вони піднімають другу й, приклавши до коліна ненадійного ковзана, випробовуючи, смикають його, потім знову мчать геть. Усі й кожен одержимі демоном руху. Діти не в змозі стояти сумирно. Ковзани тепер — ніби частина їх самих, і кожне лезо немов зачароване.
Що не кажи, а Голландія просто створена для ковзанярів. Де ще хлопчики й дівчатка вміють утнути на льоду такі чудеса, які навіть у Центральному парку Нью-Йорка зібрали б юрбу глядачів?
Погляньте на Бена! Мені тільки зараз вдалося його побачити. Він просто дивує місцевих мешканців, а це в Нідерландах нелегко. Бережи сили, Бене, незабаром вони тобі знадобляться!
Ось і інші хлопчики випробовують себе! Бена вже перевершили. Як вони стрибають, а як зберігають рівновагу, які роблять оберти, які викрутаси, неначе вони всі гумові!
Але хлопчик у червоній шапці затьмарив усіх — спина в нього як годинникова пружина, тіло мов коркове… Ні, залізне, інакше воно зламалося б від таких різких рухів! Він — птах, дзиґа, кролик, штопор, ельф, м’яч із плоті й крові, і все це одночасно. Вам здалося, він випростався, а він уже нагнувся. Ви думаєте, він пригнувся, а він устиг випростатися. Він кидає на лід рукавичку і, зробивши перекид, піднімає її. Не зупиняючись, він зриває шапку з голови здивованого Якоба Поота й надягає її знову задом наперед. Глядачі кричать «ура» і сміються. Легковажне хлопча! Під ногами у тебе холодно, як в Арктиці, а над головою спекотніше, ніж у помірному поясі. Великі краплі поту вже котяться по твоєму чолу. Хоча ти й чудовий ковзаняр, на змаганнях можеш програти. Француз-мандрівник, стоячи із записником у руках, бачить, як наш приятель, англієць Бен, купує пампушку в карликового брата й одразу її з’їдає. Француз записує, що голландці ковтають величезними шматками й усі без винятку люблять картоплю, зварену в чорній патоці.
Поблизу білих колон видно кілька знайомих нам облич. Ламберт, Людвіг, Пітер і Карл — тут усі в добрій спортивній формі.
Ганс неподалік від них. Він, здається, також збирається позмагатися, бо на ногах у нього ковзани — ті самі, які він продав за сім гульденів! Виявляється, хлопець скоро запідозрив, що його «хрещена-фея» і таємничий «друг», який купив ковзани, — одна й та сама особа. Переконавшись у цьому, він сміливо звинуватив її в обмані, а вона, знаючи, що витратила на цю покупку всі свої маленькі заощадження, не зважилася заперечувати. За милістю тієї самої «доброї феї» Ганс одержав можливість викупити свої ковзани.
Отже, Ганс братиме участь у змаганнях. Карл був обурений цим більше, ніж будь-коли, але в змаганнях вирішили брати участь ще три сільських хлопчики, отже, Ганс не сам.
Двадцятеро хлопчиків і стільки ж дівчаток.
Дівчата зараз стоять попереду, готові до старту, — вони
