Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

Того дня людям не довелося ні молоти, ні дробити, ані пиляти. Це було на руку мірошникам, які живуть на околицях Брука. Задовго до полудня вони вирішили сховати свої «вітрила» і вирушити на змагання. Там мала зібратися вся околиця. Північний берег замерзлого Аю був уже оточений нетерплячими глядачами. Чутки про великі ковзанярські змагання дійшли до найвіддаленіших місцевостей.

Чоловіки, жінки, діти у святкових убраннях юрбами стікалися сюди. Дехто кутався в хутра й зимові плащі або шалики, але багато людей, покладаючись на свої відчуття більше, ніж на календар, були одягнені, як у жовтні.

Для змагань вибрали Ай — бездоганно гладеньку крижану рівнину на величезному рукаві Зейдер-Зее біля Амстердама. Прийшло дуже багато городян. Приїжджі теж вирішили, що їм пощастило побачити дещо цікаве. Багато селян із північних округів завбачливо намітили двадцяте число для чергового продажу своїх товарів у місті. Здавалося, на змагання поспішили прийти усі — від старого до малого — взагалі всі, хто мав колеса, ковзани або ноги.

Тут були знатні добродії в каретах, виряджені, як мешканці Парижа, які щойно прогулювались рідними бульварами; були вихованці амстердамських доброчинних установ у формі; дівчатка з римо-католицького сирітського притулку в жалобних сукнях і білих хустинах; хлопчики з Бюргерського притулку у вузьких чорних штанях і коротких куртках, картатих, як костюм арлекіна.[39]

Були тут і старосвітські чепуруни в трикутних капелюхах і оксамитових штанях по коліна; і старосвітські пані в тугих стьобаних спідницях і корсажах із блискучої парчі. Їх супроводжували слуги з плащами й грілками для ніг у руках.

Були тут і селяни, одягнені в найрізноманітніші голландські національні костюми: сором’язливі юнаки в одязі, прикрашеному мідними пряжками; скромні сільські дівчата, які ховають лляне волосся під золототканими пов’язками; жінки у довгих вузьких фартухах, твердих від суцільної вишивки; жінки з короткими кучерями, які штопором звисають на чоло; жінки з голеними головами у припасованих очіпках; жінки в смугастих спідницях і капелюхах, схожих на вітряки; чоловіки в шкіряних, домотканих, оксамитових і суконних куртках і штанях; городяни у модних європейських костюмах або коротких куртках, широких шароварах і капелюхах, схожих на дзвіниці.

Були тут і вродливі фрісландські дівчата в дерев’яних черевиках і спідницях із грубої тканини. На голові вони носили важкі золоті півмісяці з золотими розетками на скронях, облямовані столітнім мереживом. Деякі носили намиста, підвіски й сережки з найчистішого золота, а більшість задовольнялася позолоченими або навіть мідними прикрасами, хоча взагалі фрісландські жінки нерідко носять на голові всі свої сімейні скарби. Того дня не одна сільська красуня хизувалася в головному уборі, що коштував тисячі зо дві гульденів.

У натовпі подекуди з’являлися селяни з острова Маркен, у дерев’яних черевиках, чорних панчохах і широчезних шароварах, а також маркенські жінки у коротких синіх спідницях і чорних кофтинках, яскраво розшитих на грудях. Вони носили червоні нарукавники, білі фартухи, а на золотавому волоссі — очіпки, схожі на єпископську митру.

Діти часто виглядали не менш своєрідно і дивовижно, ніж дорослі. Словом, третина всієї цієї юрби, здавалося, зійшла з полотен цілої колекції картин голландської школи.

Усюди виднілися дебелі жінки й кремезні чоловіки, дівчата зі жвавими личками і юнаки, чий вираз обличчя не мінявся від сходу до заходу сонця.

Здавалося, тут зібралися представники всіх голландських міст — хоча б по одному від кожного. Прийшли утрехтські водоноси, сировари з Гауди, дельфтські гончарі, винокури зі Східама, амстердамські гранильники алмазів, роттердамські купці, худі пакувальники оселедців і навіть два заспаних пастухи з Текселя. Кожен чоловік мав по люльці й кисету.

Деякі носили із собою набір для куріння: люльку, тютюн, шило, яким прочищають люльку, срібну сітку, що покриває голівку люльки, і коробочку чудових сірчаних сірників. Чистокровний голландець, де б він тільки не був, рідко з’являється на люди без люльки. Він скоріше забуде на мить про те, що потрібно дихати; та якщо він забув про свою люльку, то він майже справді помирає. Втім, тут ще не було подібного нещасного випадку. Клуби диму піднімалися звідусіль. І що вигадливіше звивався дим, то більш урочистий вигляд був у курця.

Погляньте-но на тих хлопчиків і дівчаток на ходулях! Їм спала на думку блискуча ідея. Вони можуть роздивитися усе, що хочуть, поверх голів навіть найвищих глядачів. Дивно бачити високо в повітрі їхні маленькі тіла на невидимих ногах. Вони мають дитячі круглі обличчя, але із дуже рішучим виразом. Не дивно, що нервові літні добродії з мозолями на ногах здригаються й тремтять, коли ці довгоногі маленькі чудовиська проходять повз них.

Із деяких книг ви довідаєтесь, що голландці — люди сумирні. Зазвичай так і є, але прислухайтеся — чи доводилося вам коли-небудь чути такий гомін? У ньому злилися безліч людських голосів… Іржання коней та жалібне пищання скрипки тільки підсилює цей гомін. (Як скрипкам, мабуть, боляче, коли їх налаштовують!) Але основний потік звуків лине від того величезного vox humana, яким наділена людська юрба. Чимало галасу спричиняє і он той потішний крихітний карлик, який шастає в натовпі з важким кошиком. Серед усіх інших звуків виділяються його пронизливі вигуки:

— Пейпен ен табак! Пейпен ен табак! (Люльки і тютюн!)

Інший хлопчик, його брат, значно вищий за нього на зріст, але молодший на вигляд на кілька років, продає пампушки й цукерки. Він скликає всіх милих діточок, де б вони не були, далеко або близько, і просить поспішити, поки він ще не розпродав усі ласощі.

Ви знайомі з багатьма глядачами. Он у тому високому павільйоні, побудованому на березі біля самого льоду, сидять кілька людей, яких ви нещодавно бачили. У центрі — пані ван Глек. Пам’ятаєте, сьогодні її день народження?