Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Згадайте! — молив лікар. Невже пам’ять, пробуджена з його допомогою, відмовиться послужити йому в таку хвилину?

— Усе випарувалося, мейнгеєре, — зітхнув Рафф.

А Ганс обійняв лікаря, забувши про те, що він старий і великий учений, забувши про все на світі, крім того, що його добрий друг засмучений.

— Я знайду вашого сина, мейнгеєре, якщо тільки він живий. Адже земля не така вже й велика! Кожен день свого життя я присвячу його пошукам. Тепер мати може обійтися без мене. Посилайте мене, куди хочете, меєстере.

Гретель заплакала. «Ганс має рацію, пориваючись виїхати, — думала вона, — але як же ми без нього житимемо?»

Лікар Букман нічого не відповів, але й Ганса не відштовхнув. Очі його тривожно впилися в Раффа. Він узяв годинника і, тремтячи з нетерпіння, спробував відкрити його. Туга пружина нарешті піддалася, кришка піднялася, а під нею виявився папірець із пучком блакитних незабудок. Рафф помітив на обличчі лікаря глибоке розчарування й поспішив сказати:

— Там було ще щось, мейнгеєре, але юнак вихопив цю річ із годинника, перш ніж віддати його мені. Я бачив, як він поцілував її, а потім сховав.

— Це був портрет його матері! — простогнав лікар. — Вона померла, коли йому було десять років. Виходить, хлопчик не забув її! Обоє мертві?! Ні, не може цього бути! Мій хлопчик живий! — вигукнув він. — Послухайте, як усе сталося. Лоуренс працював у мене асистентом. Він помилково послав не ті ліки для одного з моїх пацієнтів — послав йому смертельну отруту, — але хворому її дати не встигли, бо я вчасно помітив помилку. Хворий помер того дня. А я тоді затримався біля інших тяжкохворих аж до вечора наступного дня. Коли я повернувся додому, мій син уже зник. Бідолашний Лоуренс! — схлипував лікар, зовсім убитий горем. — За стільки років він не одержав від мене жодної звісточки! Його доручення не виконали. О, як він, напевно, страждав!

Тітонька Брінкер насмілилася заговорити. Все що завгодно, аби тільки не бачити, як плаче меєстер!

— Але яке щастя знати, що хлопець ні в чому не винен! Як же він хвилювався! Адже він говорив тобі, Раффе, що його злочин — те саме, що вбивство. Він хотів сказати, що послав хворому не ті ліки. Який же це злочин? Та взяти хоча б нашу Гретель — адже це і з нею могло статися! Мабуть, сердега почув, що хворий помер… тому він і втік, мейнгеєре… Пам’ятаєш, Раффе, він сказав, що не в змозі буде повернутися до Голландії, якщо тільки… — Вона затнулася. — Ой, меєстере, важко десять років очікувати звісток від…

— Мовчи, вроу! — різко зупинив її Рафф.

— Очікувати звісток! — простогнав лікар. — А я, дурень, уперто сидів, склавши руки, думаючи, що він мене покинув! Мені й на думку не спадало, Брінкере, що хлопчик дізнався про свою помилку. Я думав, що це юнацька несамовитість… Невдячність… Любов до пригод… Мій бідолашний, бідолашний Лоуренс!

— Але тепер, мейнгеєре, ви все знаєте, — прошепотів Ганс. — Знаєте, що нічого поганого він не вчинив, що він любив вас і свою покійну матір. Ми його знайдемо! Ви знову побачитеся із ним, любий меєстере!

— Хай Господь благословить тебе! — сказав лікар Букман, схопивши юнака за руку. — Може, ти маєш рацію. Я спробую, спробую… А якщо у вас виникне хоч найменший проблиск спогаду про мого сина, Раффе Брінкер, ви негайно мені повідомите, чи не так?

— Звичайно! — вигукнули всі, крім Ганса; але його німої обіцянки для лікаря було б досить, навіть якби всі інші мовчали.

— Очі вашого хлопчика, — сказав лікар, звертаючись до тітоньки Брінкер, — дивовижно подібні до очей мого сина. Коли я вперше зустрівся із ним, мені здалося, ніби це Лоуренс дивиться на мене.

— Так, мейнгеєре, — відповіла мати з гордістю, — я помітила, що наш син вам припав до душі!

На кілька хвилин меєстер начебто поринув у думки; потім він підвівся і заговорив іншим тоном:

— Даруйте мені, Раффе Брінкер, за весь цей переполох. Не засмучуйтеся через мене. Сьогодні, йдучи з вашого будинку, я щасливий, як ніколи за останні роки. Можна, я візьму годинника?

— Звичайно, мейнгеєре. Адже цього хотів ваш син!

— Так, — відгукнувся лікар і, дивлячись на свій скарб, якось дивно насупився. — Адже його обличчя не могло відмовитися від своїх звичок за якусь годину. — Саме так!.. А тепер мені час іти. Моєму пацієнтові не потрібні ліки; лише спокій і бадьорість духу, а цього тут вистачає! Хай вас Бог береже, друзі мої! Я довіку буду вам вдячний.

— Хай Бог вас береже, мейнгеєре, і нехай вам удасться скоріше відшукати вашого любого сина! — серйозно промовила тітонька Брінкер, швидко витираючи очі краєчком фартуха.

Рафф від щирого серця промовив: «Нехай так і буде!» — а Гретель кинула такий сумний і промовистий погляд на лікаря, що той, ідучи з будинку, погладив її по голові.

Ганс також вийшов.

— Якщо вам знадобляться мої послуги, мейнгеєре, я готовий вам служити.

— Дуже добре, мій хлопчику, — сказав лікар Букман із незвичайною для нього лагідністю. — Скажи рідним, щоб вони нікому не розповідали про все, що ми дізналися. А поки, Гансе, щоразу, як будеш із батьком, стеж за ним. Ти хлопець тямущий. Він будь-якої хвилини здатен раптом сказати нам більше, ніж говорив дотепер.

— Можете на мене покластися, мейнгеєре.

— До побачення, хлопчику мій! — крикнув лікар, застрибуючи до своєї парадної карети.

«Еге! — подумав Ганс, коли карета від’їхала. — Меєстер, виявляється, значно людяніший, ніж я думав».

Двадцяте грудня принесло з собою чудову погоду. Тепле сонячне світло заливало всю рівнину. Сонце навіть намагалося розтопити озера, канали й річки, але лід зухвало блищав, і не думаючи танути. Навіть флюгери зупинилися, щоб як слід насолодитися красою сонячного зимового дня. А це значить, що й вітряки