Викрадений перстень - Іван Остріков

Гумовий хлопчик оглянувся. На заході, де ховалося сонце, громадилися пухнасті хмарки, забарвлені в різні кольори, найбільше в червоний, потім в жовтий, синій. Вони були такі барвисті і так мінилися кольорами, ніби їх розмалював сам дядько Мешко. Ось тобі й маєш! Завжди ці дівчата роззявляють рота на хмарки, коли ти збираєшся з ними серйозно поговорити!

— Що там хмарки! — обурився Тото. — Краще ось поглянь, — і він тицьнув перстень їй в руки.

Гумовий хлопчик думав, що дівчинка заскаче від радості, заплеще руками й радісно посміхнеться. Але Мімі не посміхнулася, навіть навпаки, її носик зморщився, ніби вона збиралася заплакати або, а це ще гірше, мірилася розгніватися.

— Це перстень тітки Елки! Ти де його взяв?

Тото ніяково усміхнувся.

— Я взяв… взяв, щоб тобі подарувати…

— А ти знаєш, що зробив? Украв! Ти злодюжка, злодій, а всі злодії повинні сидіти в темниці, аж поки не порозумнішають і не покаються.

Дивне дівча, ця Мімі! Вона завжди все знає і може так тебе спантеличити, що не знаєш, як і отямитись. Ось і зараз! Тото взяв перстень і хотів їй же його подарувати, а виходить, що він вчинив щось дуже зле. Він украв! Злодюжок, це всім відомо, садять у темницю. А хто хоче потрапити в темницю? Там темно, холодно і, мабуть, повно мишей. Що тепер діяти?

— Зараз же поверни перстень тітці Елці!

— Але ж я не знаю, де вона живе! Завтра, як прийде, я віддам перстень. А поки поноси його. Вранці я його поверну.

— Обіцяєш, що повернеш?

— Обіцяю! Обов’язково поверну.

— Можеш дати слово честі!

— Слово честі!

— Тоді згодна.

Мімі, здається, заспокоїлась, зморшки на її носику розійшлися, і Тото полегшено зітхнув. Дівчинка наділа перстень собі на руку, як браслет. Промінь сонця проглянув між хмарками, відбився в червоному коштовному камені, розсипався по синіх, менших, камінцях, і всі вони засяяли, немов світлячки. Ох, як чудово! Навіть Мімі зітхнула й посміхнулася.

І в цю хвилину звідкись налетів великий чорний ворон з довгими бархатистими крилами і з очицями, мов скляні ґудзики. Тото здригнувся від несподіванки. Хіба він знав, чого прилетів цей непрошений гість? О, коли б знав! Умить би вискуб йому хвоста. А перстень, освітлений останніми променями сонця, сяяв все яскравіше і ясніше. Ворон змахнув крилами й каркнув:

— Кра-а-а…

Потім спустився, схопив своїми лискучими кігтями Мімі й полетів. Все це тривало тільки мить, і То-то навіть не встиг отямитись.

— Рятуйте! Рятуйте! — благала балеринка, а чорний птах летів все вище, аж поки зовсім не зник.

Гумовий хлопчик у відчаї сів на підвіконня й заплакав. Сльози, як горошини, збігали в нього по обличчі й капали на карниз. Раптом щось вологе й тепле лизнуло його в руку. Поруч стояв гумовий цуцик Пік і дивився розумним поглядом. Такий погляд рідко можна побачити в гумових цуциків. Пік немовби хотів сказати:

— Ми ще знайдемо її!

Тото стало соромно сліз. Адже плакати безглуздо. Яка й коли була користь від сліз? Тото витер носа і обняв свого друга.

— Так, Пік, ми знайдемо її! Обов’язково знайдемо.

Але як? Цього вони не знали.

Перед Тото стояло важке завдання: щоб спасти Мімі й відібрати назад перстень тітки Елки, треба розшукати ворона. А щоб розшукати ворона, треба намітити план. Так завжди роблять, коли мають виконати якесь важке завдання. Але ні він, ні цуцик Пік не знали, як намічати план. І поки вони в задумі сиділи на підвіконні, настала ніч. Заясніли зорі, немовби хтось обкував небо блискучими гвіздочками.

Раптом якісь звуки урвали думи приятелів. Здавалося, внизу, під вікном, плакало дитя або навіть двоє дітей. Хтось потребував допомоги! Тото вихилився, щоб подивитися, але в темряві нічого не побачив. А виглядаючи, посковзнувся і ледь не впав. Це все тривало мить, але Тото так перелякався, що зарікся більше ніколи не вихилятися з вікна. Цуцик Пік схопив Тото за ногу, й гумовий хлопчик повис у повітрі. Пік був невеличкий цуцик, а Тото — хлопчик опецькуватий, тому нога Тото випорснула, і він полетів додолу. Падав, падав, здавалося, падав цілий тиждень — така висока була фабрика. І врешті — бух! — вдарився об землю і, оскільки був гумовим хлопчиком, одразу ж підскочив, як м’ячик, знову впав і знову підскочив. Падав і підскакував, падав і підскакував, та ніяк не міг зупинитися, щоб перевести дух.

— Гей, ти хто такий? — почувся раптом грізний окрик, і пара зелених очей засвітилася в темряві.

— Я Тот… Тототот… — силкувався відповісти гумовий хлопчик, усе ще підстрибуючи, падаючи й знову підстрибуючи. Тому-то він ніяк і не міг до ладу сказати своє ім’я, і тільки кумедно мимрив:

— Тот… Тотот… Тото я.

— А чого розстрибався посеред ночі? Та ти перестанеш, врешті, скакати? — грізно запитав голос.

— Не мо… можу зупинитися. Про… про… прошу вас, зу… зу… зупиніть мене!

Дві м’які лапи схопили хлопчика, і Тото перевів подих. Зеленаві очі нахилились над ним, і Тото пізнав: це ж старий кіт Христофор. Той, що пишається своїм ім’ям, бо воно таке ж довге, як і його хвіст, навіть ще довше. Христофор живе в сторожа і вважає своїм обов’язком пильнувати порядок на фабриці.

— А, так ти втікати задумав!

— Ні, товаришу Христофоріус, — гумовий хлопчик навмисне подовжив ім’я кота. Він знав, що це сподобається старому котові: — Ні, я не втікаю. Просто я почув, що десь тут дитя плакало, й вирішив, що треба допомогти. Ну, от і скочив.

— Дитя плакало?

— Так, дитя чи навіть двоє дітей.

— Та ти що ж, глузуєш з мене?! — раптом спалахнув