Сонячна магія - Андрій Левицький

У футлярі лежала величезна двогостра сокира, улюблене знаряддя зниклого дядечка, котре той використовував виключно для роботи зі знатними особами й називав шанобливо та ласкаво Малим Рубакою. Промінь сонця блиснув у вигнутому жолобі кровостоку — Тавоту здалося, що Малий підморгує йому вузьким оком. Молодий кат заскімлив, немов побитий пес, і поклав долоню на обух. Малий Рубака був для нього уособленням усього темного і страшного, що тільки могло знайтися в цьому пречудовому світі. В образі жахливої залізної істоти він із пронизливим брязкотом переслідував Тавота в кошмарах, бігав за катом якимись темними лиховісними коридорами.

Тавот боровся з собою недовго — з усього маху зачинив кришку футляра й відступив до столу. Схопив глек з водою і почав пити просто з горлечка, давлячись і кашляючи. Завтра опівдні мусила відбутися страта…

Їжак ударився об самісінький медальйон на грудях у Бобрика й розсипався хмарою крижинок. Хлопець похитнувся й упав на спину, а медальйон раптом голосно задзвенів.

З нього нагору, у хмари, вдарив тонкий жовтогарячий промінь, яскраво опромінив небо й відразу ж зник. Навколо з’явилося кілька голів — з усіх боків сніжняки дерлися на камені. Бобрик лежав нерухомо, очі його зійшлися до перенісся, рот розкрився. Медальйон світився на грудях.

— Убийте їх! — люто прокричав звідкілясь збоку Амор Купадор. Він підвівся і не поспішаючи пішов до арени зі стиснутою в одній руці трубкою, а другою, на котру було надягнено хутряну рукавицю, вкладав крижаного їжака. — Агов, чого забарилися?

Сніжняки підняли трубки, цілячись у Бобрика й Куксу. Перед пострілом усі вони зітхнули, набираючи в груди повітря, й тут у сірому мареві над краєм Амфітеатру щось спалахнуло…

А по тому над островом Лімбо виникла жовтогаряча куля, схожа на апельсин.

У Літоні, на подвір’ї між будинком і стайнею лихваря Нілсона, змовники готувалися напасти на палац. Лицар Боден Девідсон, одягнений у нові (а точніше, в дуже старі) обладунки, що їх лихвар так вигідно придбав для нього, височів посеред плацу, мов башта. Він завзято тренувався, розмахуючи над головою довгим важкезним списом. Жур Харлик і кілька колишніх палацових стражників скупчилися перед широким возом, укритим грубою рядниною.

У віз було запряжено шкапу, яку лихвар не пошкодував виділити для шляхетної справи. Бідолашній не дали спокійно здохнути в стайні, й тепер вона понуро опустила голову та кволо помахувала облізлим хвостом, більше схожим на ганчірку. Здавалося неймовірним, що ця тварина взагалі може пересуватися, та ще й будь-що тягти за собою. Лихвар саме надійшов, щоб підбадьорливо поплескати її по боці, від чого в повітря здійнявся пил, і прошамкотів:

— Чудовий скакун! Доброго заводу!

— Атож… — гмикнув Харлик. — Але, здається, цей, з дозволу сказати, скакун не надто прудконогий?

— А нам і не треба, щоб він був прудконогий. Те, що він повезе, краще не везти швидко, — Нілсон потяг ряднину, й під нею виявилося кілька туго зав’язаних мішків. Він тицьнув в один з них пальцем, і змовники позадкували.

— Обережно! — вигукнув Харлик. — Порох має вибухнути біля палацу, а не тут! Ага, Нілсоне, ось іще: лицар не може викликати графа на двобій пішим. Йому потрібен добрий кінь.

— Я подбав і про це, — Нілсон ляснув у долоні.

Ворота стайні відчинилися, і слуга вивів величезного коня. Жур придивився: цей принаймні молодший за шкапу… Копита в нього були завбільшки як ковадло й обросли густою шерстю.

— Та це ж першерон! — вигукнув Харлик. — Кінь для перевезення вантажів! Він зовсім не підходить для двобоїв!

— Цілком підходить, — заперечив лихвар. — Наш славний Девідсон, до того ж, обтяжений обладунками, якраз і є вантажем.

Слуга тим часом підвів першерона до лицаря й передав йому повід. Кінь здавався дуже замисленим і незворушним. Вони з лицарем втупилися один в одного й довго не відводили очей.

— Ну що ж, — зітхнув Жур Харлик і звернувся до помічників: — Здається, усе в нас готове. Завтра виступаємо.

Апельсин сплив над Амфітеатром і розкрився, оголив жовтогарячу, розжарену серцевину. У ньому виникла довговуха, вусата фізіономія, з цікавістю оглянула острів, а по тому апельсин закрився й відплив назад. Дуже голосний і дуже шепелявий голос мовив: «Так, тоцно, тут…» «А ти впевнений, со тут?» — засумнівався інший голос, а того підтримав третій: «Ти з постійно все плутаєс, Лисоїде». «Ніцого я не плутаю, Ведмедегризе, сигнал надійсов звідси. Тоцно казу, тут». «Ну гаразд, — погодився другий, — тоді вперед, браття!»

Над Амфітеатром забурлило жовтогаряче світло. Залишаючи за собою блискучі зигзаги, яскраво-вогненні клубки, вдаряючись об сидіння, скотилися вниз і накрили