Сонячна магія - Андрій Левицький

Карликові дерева розступилися, й вони побачили гладінь озерця, здичавілий фруктовий садок і дзюркотливий струмочок. Картині, як на Куксин погляд, бракувало двох речей: боязкої газелі та лагідних сонячних променів. Утім, газель при бажанні могла б замінити трепетна лань, хоча особисто Кукса віддала б перевагу все-таки якійсь лякливій козулі. Та мусила б стояти над озерцем із граціозно вигнутою тонкою шиєю і займатися тим, що в шкільних підручниках з природознавства в аксів іменувалося «водопоєм». А лагідні сонячні промені повинні були забарвлювати всю картину в золотаві тони. Однак промені поки що були відсутні, а боязку козулю, як і трепетну лань, замінив на цей час їздовий страус.

Бой щойно з розгону кинувся у воду, здійняв хвилю на озерній гладіні й вибрався назад, ляскаючи крильми та трусячи рудим чубчиком. З чубчика летіли бризки. Не звертаючи уваги на хазяїв, страус оббіг озеро, вдарився лобом об яблуню, з якої посипалися маленькі зелені плоди, й почав хапати їх дзьобом і ковтати.

— Знову зголоднів, як і я, — поспівчував йому Бобрик.

Кукса підійшла до озерця, поторкала рукою воду, набрала в пригорщі й хлюпнула собі в обличчя, а Бобрик, не роздягаючись, розбігся й плигнув у воду. Проноза з насолодою вмилася, протерла долонями очі, глянула назад… і рвучко обернулася до супутника:

— Вилазь швидше! Вони наближаються!

Доводилося чимскоріш залишати чарівну оазу разом зі страусом, що й далі спокійнісінько поїдав яблука. Невдовзі, захекані, вони зупинилися під валом, який оточував місцину по колу. Проноза назвала його «конусом».

З вершини «конуса» їхнім поглядам відкрилися дві картини.

Попереду — стіни Амфітеатру просто у центрі вершини.

Позаду — загін переслідувачів, поки ще далекий, але він, однак, швидко наближався.

Кукса подумала, полишаючи Амфітеатр, що надто вже це нагадує стадіон, на якому в школі аксів проводилися тренування. Тільки тут посеред круглого майданчика зіяв темний отвір Провалодіри, а навкруг височіли каскадами кам’яні виступи-сидіння. Подекуди чорніли провалля й широкі тріщини. Біля Провалодіри встановлено було олтар-чашу, навколо якої кілька масивних кам’яних плит утворювали складну геометричну фігуру.

Бобрик розчаровано свиснув.

— І нічого в цій Провалодірі нема цікавого. Я думав, це діра така величезна, чорна. А тут — просто широкий колодязь.

Вздовж ряду сидінь посипалися камінчики.

— Що там таке? — Бобрик придивився, але нічого підозрілого нібито не побачив. — Є якісь ідеї?

Проноза обвела руїни замисленим поглядом і постукала ногою по каменю.

— Треба подумати.

— Думай швидше, вони вже ондечки!

— Уже придумала, — Проноза вказала на брили. — Зможеш туди залізти?

Бобрик придивився:

— Певна річ!

— Тоді давай спочатку забезпечимо себе боєприпасами, — Кукса почала вибирати на землі більші камені та закидати їх на вершину купи. Бобрик приєднався до неї.

Треба якомога більше накидати їх туди, — бурмотів він, посилаючи на вершину черговий кругляк. — Слухай-но, я тільки не розумію, а коли почнуть по нас тими їжачками стріляти, як ми від них ухилятимемось там, нагорі? Адже ж вузько!

— І не треба від них ухилятися. Я їх збиватиму.

Вони кидали й кидали, поки щось не промайнуло на самім вершечку Амфітеатру. На тлі сірого неба змалювалася голова, яка відразу й зникла, та за мить з’явилася знову.

— Ну годі, тепер мерщій лізьмо нагору.

Встромляючи пальці у вертикальні щілини між брилами, вони видерлися нагору, вляглися там, озирнулись навсібіч — і завмерли від несподіванки: просто на них летів чаклун.

— Але ж білий день надворі! — закричав Бобрик. — Так нечесно! Чому в мене плащ працював тільки при світлі Пані-Місяця?

Мармадук летів із неприродно розставленими руками. Плащ на ньому тепер не здавався сріблястим, він почорнів і начебто став ще ширший — немов не людина, а гігантський кажан ширяв над землею. Постать Мармадука здавалася грубо вирізаним контуром, немов у просторі утворилася дірка. Вона мала форму людини в плащі й рухалася, її наповнювало блідо-лілове світло — крізь діру в Аквадор проникало важке, похмуре сяйво.

За чаклуном, цокаючи підборами по каменях, бігли сніжняки.

Проноза схопила камінь, стала навколішки й глибоко зітхнула, приміряючись, набираючись духу. Далі розмахнулася, на мить завмерла й раптом на голосному видиху щосили пожбурила камінь. Бобрик широко розплющив очі, бо камінь миттєво зник з поля зору.

Почувся короткий свист, повітря пропорола й відразу розтанула вузька сіра смуга.

Чаклун, що вже підлітав до них, із глухим стогоном ляпнувся на землю. Двоє сніжняків, що встигли вистрілити крижаними їжаками, підхопили його під пахви та відтягли назад, під прикриття виступів. Їхні їжаки пролетіли високо над брилами, проте нікому не заподіяли шкоди — просто впали в Провалодіру.