Сонячна магія - Андрій Левицький

— Горе нам! — заголосив старий. — Вампіри до нас прийшли в образі двох малолітніх дітей! Один, справді моторошний, з очима бісівськими, косими, хвалився, як недавно загубив душі безневинних помідорів, як із молодих цибулин шкірочку здирав! За гріхи наші тяжкії, за гілочки, що їх обламав ненароком здоровило Лучіній, та за потоптану лілею білу послано нам цю напасть! А ще…

— Неймовірно цікаво, — пробурмотів Мармадук. — І де, де тепер ці вампіри?

— Звідкіля ж мені знати, якщо твої люди їх і злякали? — розвів руками Бухтус. — Коли почали раптом по них своїми крижаними кульками поціляти… Сам тепер і скажи мені, де вампіри. Але чув я, як говорили вони, що збираються йти далі до вершини й убивати там волошки. — Бухтус вказав на зелено-коричневу гору, що здіймалася в центрі острова. — А ви так і не відповіли на моє запитання: хто такі? Що тут робите?

— Шановний, насправді ми загін для виловлювання та знищення всіляких вампірів та інших чудовиськ, — відповів Мармадук.

І тут на площу виткнувся Купадор.

— Ми їх бачили, — зашепотів він, підбігаючи до Мармадука. — Сніжняки напали на них, а вони кинулися втікати до вулкану. Розумієте, тепер вони від нас утікають, а не ми від них!

Чаклун випростався на возі, озирнувся. У його тілі відбувалося щось незрозуміле. Мармадук широко розставив руки, так що плащ затріпотів на плечах, немов широкі крила, й завмерлі навколо воза друїди позадкували. Чаклун скосив погляд на свої зап’ястя й побачив, що плащ ніби приклеївся до них, зрісся зі шкірою.

— Отож, — мовив Мармадук, і Купадору здалося, що в його голосі почулося шипіння, як у капітана Харона, — залишимо фургон, вози й акса тут під охороною жабура, а самі кинемося навздогін і нарешті знищимо чудовиськ!

— А де Бой? — озирнувся Бобрик, коли мандрівники вже подолали половину шляху й зупинилися, щоб трохи перепочити. Вони стояли на краєчку вузького кам’яного виступу й дивилися вниз.

Князь-Сонце й досі не з’явився, схований за сіруватим серпанком, що висів над островом. Стало значно світліше, ніж кілька годин тому, але день так чомусь і не почався.

Кукса приклала долоню козирком до очей. Їй здавалося, що між деревами, які росли в нижній частині передгір’я, відбувається якийсь рух, немов безліч постатей сходять схилом.

— Чи не погоня? — кинула вона Бобрикові через плече, й той відгукнувся:

— Авжеж, погоня. Ми з ними знов помінялися місцями: не ми за ними, а вони за нами женуться. Чому так?

Він глянув на Куксу. Та дивилася собі під ноги й чомусь зволікала з відповіддю.

— Що з тобою? — стурбувався хлопчисько. — Ти що, боїшся?

Проноза тупнула ногою, і схилом донизу покотилися дрібні камінчики.

— Нічого я не боюся! — відрубала вона. — Але… побоююсь. Тому що я бачила чаклуна вночі. І ще там ці люди з трубками. До того ж, тепер я не впевнена, що зможу впоратися з ними всіма. Вперше в житті я в собі невпевнена, і мене це страшенно нервує.

— А чого тут нервуватися? Звісно, ти одна… Тобто ми вдвох не зможемо впоратися з такою юрбою, та ще й із чаклуном. О, слухай-но! — Бобрик підняв палець і глянув на великий кам’яний виступ, що горбом стирчав зі схилу над ними. — Здається, чую курликання.

Вони обігнули виступ, за яким просто на схилі не знати як вгніздилася невеличка, заросла травою галявинка. Тут було порожньо, хоча трава й здавалася прим’ятою.

— Бою! — голосно гукнув Бобрик. — Агов, ти де?

Відповіддю була тиша, яку порушував лише пташиний спів.

— Гаразд, ходімо, — зважилася Кукса. — Нехай гуляє собі. Скучить — сам повернеться.

Схил закінчився зненацька. Щойно вони здиралися крутизною, аж раптом вона перетворилася на рівну поверхню, зарослу чагарником і ріденькими карликовими деревцями. Обоє зупинилися, пильно вдивляючись у гору перед собою.

Тут було світліше, в сірому прохолодному повітрі виразно вимальовувалась майже вся вершина гори й круглий кам’яний вал посеред неї.

— Вулкани бувають згаслі, сплячі та діючі, — почала розповідати Кукса, поки вони наближалися до кратера. — А за формою — тріщинні й центральні. Тут у нас центральний згаслий вулкан. Ось це — конус, у якому розташовується кратер, у ньому жерло, під яким починається магматичне вогнище. Це все нам у школі розповідали.

Оаза постала перед мандрівниками зненацька, як і личить прихованому від поглядів випадкових подорожан затишному куточку.