Сонячна магія - Андрій Левицький

Кат Бурун Тавот долонею прикрив очі від променів ранкового сонця, що косо падали на площу крізь щілину між дахів.

Глядачів зібралося на подив мало, лише десятків зо два городян спостерігали за тим, як стражники підфарбовують низький поміст ешафоту, що здавна стояв на головній площі Літона. Обличчя у стражників були розгублені — всі розумні люди вже полишили місто, а їм доводилося стирчати отут. Такі тривожні події, як зліт Чортового Наперстка та діра, що утворилася по тому й поглинула певну кількість міських кварталів, відбуваються не часто і не обіцяють нічого гарного в найближчому майбутньому. Молодий кат дуже хотів би й собі виявитися зараз подалі звідси, причому бажано в такому місці, де нема нічого гострого. Зовсім нічого.

Промені Князя-Сонця впали на те, що лежало поруч із Буруном на колоді посеред помосту. Тавот тяжко зітхнув і сказав сам собі: «Нічого не вдієш, я мушу знову подивитися на нього!» і повільно, дуже повільно, й сумно озирнувся.

На колоді лежав Малий Рубака — величезна двогостра сокира.

За помостом почулися кроки, й Тавот з полегшенням відвів погляд. Жабур Топ-Ганка зупинився біля ешафоту, й стражники, які щось тихо обговорювали стривожено примовкли.

— Що таке? — просичав Ганка, коли побачив Тавота. — Наш малий не любить гостренького?

Топ, як ви вже знаєте, дуже любив посміятися, тому, звісно, відразу ж розреготався — таким дотепним здався йому жарт власного вічного вершника. Він здригався всім тілом і роздував схований під камзолом дихальний міхур. Оксамитове сідло погрозливо застрибало на його плечі.

— Обережніше! — писнув Ганка, чіпляючись лапками за голову Топа.

Тавот, найдобріший з людей, криво посміхнувся й подумки побажав їм обом повільної та болісної смерті.

У глухому куті, на відстані двох кварталів від палацу Жур Харлик вишикував своїх людей та перелічував їх по головах. Вийшло п’ятнадцять бунтівників, а якщо рахувати Бодена Девідсона, то вісімнадцять (лицар був на коні й від голови до ніг закутий у місцями проіржавілі важкі обладунки й тому, на думку Харлика, вартий був цілих трьох). Боден озброївся неймовірно довгим і страшенно важким списом, а всі інші — мечами й пращами, тобто широкими смужками м’якої шкіри, за допомогою яких можна було метати важкі предмети.

Лихвар Нілсон з ними не пішов — пояснив це тим, що його справа фінансувати революції, а не брати в них участь. Фінансова допомога лихваря поки що полягала ось у чому: він придбав іржаві обладунки, виділив здоровенного замисленого першерона, на якому їхав лицар, і стару, як світобудова, шкапу, що тягла віз, навантажений порохом. А ще лихвар купив списа для Девідсона та пращі для решти. Жур, щоправда, хотів, аби їх озброїли арбалетами чи хоча б луками, але пращі коштували дешевше.

— Ми битимемося за правду! — урочисто звернувся Жур Харлик до соратників. — Літон стогне під ярмом графа й чаклуна! Еліта міста, цвіт лицарства… — він вказав на вивищеного над усіма лицаря на ваговозі, — з нами! Ми йдемо на палац із чистим серцем і, так би мовити, піднятим забралом!

З усіх присутніх забрало мав лише Девідсона, який, незважаючи на нестерпну спеку, піднімати його якраз і не поспішав.

— Ббех боббабаю! — долинуло з-під масивного, завбільшки як десятилітрове цебро, шолома.

— Ви чули? — Харлик багатозначно кивнув. — І тут він правий! — Колишній начальник палацової варти став навшпиньки і вказівним пальцем підняв лицарське забрало. — Повторіть іще раз, сер лицар, ваші полум’яні слова!

— Усіх пошматую! — охоче повторив Боден.

— І це буде правильно, — погодився Жур Харлик. — Уперед, братове!

На тому самому ринку, що на краю Літона, де два дні тому лихвар Нілсон купував для лицаря обладунки, а Кукса з Бобриком придбали фургон і Боя, і нині юрмилися продавці та покупці. Раптом ті, хто стояв ближче до дороги, почули звук, який швидко наближався, аж поки не заглушив усе інше. Погляди всіх звернулися на щось дивне… Воно стрімко мчало шляхом у клубах куряви. Якщо придивитися, то можна було розрізнити дивовижного птаха з довгими ногами та шиєю. На його спині сиділи двоє, що нахилися вперед, аби втримати рівновагу.

Кукса била п’ятами в боки страуса, а сама обома руками трималася за Бобрика, той же у свою чергу щосили вчепився в рудий чубчик на голові Боя. Ноги птаха рухалися з такою швидкістю, що нагадували два сірі колеса, шпиці в яких стрімко крутяться. Пилюка, здійнята ними, тяглася за вершниками довгим, густим шлейфом.

Побоюючись, що стражі порядку й досі їх розшукують, мандрівники висадилися не на пристані Улову, а осторонь від міста. Ліліпути завірили своїх нових друзів, що тепер цілком опанували науку керування кораблем, але не приховали й того, що океанські пригоди їм трохи набридли. Здоровань повідомив, що вони порадилися й він вирішив продати корабель, а на отримані гроші купити