Сонячна магія - Андрій Левицький

— Отакої! — здивувався Бобрик. — А я й не знав!

Так, за розмовою, мандрівники й не зогледілись, як спустилися схилом і ввійшли в селище, яке зустріло їх цілковитою тишею. З-за невисокої зеленої огорожі виднівся найближчий садок, у якому біля охайної мазанки поралася приємна з лиця тітонька в довгій хламиді та з вінком на голові.

На головній вулиці подорожани побачили окремо поставлений будиночок, над розчиненими дверима якого красувалася декорована в’юном вивіска: «ЗЕЛЕНА КРАМНИЦЯ».

— А я їсти хочу… — звично почав канючити Бобрик. — Ми ж сьогодні ще не обідали. Та й не снідали. Давай зайдемо, купимо якої-небудь їжі. Ти, страусику, — він поплескав по голові Боя, — залишайся поки зовні, — й прудко вскочив у крамницю, так що Кукса й слова не встигла вимовити. Втім, вона відразу почула його здивований вигук «Ой!» і переступила й собі поріг крамниці.

У цьому селищі жили друїди-флористи, що трепетно ставилися до всіляких рослин і навпаки — чхати хотіли на всіх на світі тварин. Це вона зрозуміла, коли побачила здоровенного пузатого дядька, що стояв над колодою, в якій стирчала сокира. На дошці було викладено картинно розпластані шматки свіжого м’яса. Руки дядька були по лікоть у червоному, фартух, надягнутий поверх зеленого комбінезона, вкривали бурі плями, а на обличчі його сяяла найдобросердніша посмішка з усіх, які будь-коли доводилося бачити Пронозі.

— Вітаю, дітоньки, — доброзичливо сказав хазяїн. — Що привело вас до нашого скромного поселення?

— Дядечку, у вас поїсти що-небудь є? — якомога жалібніше скривився Бобрик.

— Поїсти? — перепитав хазяїн. — Я й сам зараз не відмовився б чогось поїсти, — він помовчав і раптом з тривогою запитав: — А як ви ставитеся до квіточок?

— Ось нещодавно я за раз викосив три луки… — почав Бобрик, посміхаючись, але Кукса наступила йому на ногу й поквапливо кинула:

— Ми дуже-дуже любимо квіти. А ви?

— Акса? — запитав хазяїн, придивляючись до Пронози. — Так би відразу й сказала. Куди прямуєш, малеча?

— Довгий шлях подолали ми до острова Лімбо! — зухвалий Бобрик і далі в’їдливо посміхався. — Йдемо тепер на вершину гори, щоб там волошки топта-ати! — й підскочив, коли Проноза вдруге наступила йому на ногу. — А ви не бачили тут недавно сторонніх людей з возами та фургоном?

— Я зранку зі своєї крамнички не виходив, — відповів хазяїн. — Якщо б навіть хто й з’явився, все одно не помітив би.

Тут позаду мандрівників розчинилися двері, й до крамниці ввійшов сивоголовий дідок у білій хламиді з вінком на голові та ціпком у руках.

— Здоровий будь, дядечку Бухтусе, — привітав його хазяїн крамниці з синівською повагою в голосі, — чи давно з полювання?

— Здоров будь, Немвродію. Ранком возвернулись, — проскрипів Бухтус. — Загнали в капкани трьох оленів-одноліток, п’ятьох косуль-бездіток і одного красеня лося, коронованого рогами короля лісу. Я цьому лосеві голову одним махом відітнув, щоб ти тільки бачив! Та Лучіній, здоровило клишоногий, коли лагідних козуль білували, ненароком гілочку в молодого дубка зломив, тож увечері ми його показово судитимемо. Штрафом не відбудеться, бо це вже вдруге. Пам’ятаєш, як він того року вибухівкою рибу глушив і білу лілію в лісовому озері притопив? Як ми ніжну квіточку цю по тому цілу ніч усім селищем рятували? Тепер отримає півроку примусових суспільних робіт з оздоровлення кропиви, отак йому, хай начувається! Хто це там на великій кареті приїхав? Не інакше, ці мандрівники?

— Ні, ми піші, — насторожився Бобрик.

— А що за карета? — й собі стрепенулася Проноза.

— Кажу ж тобі, дитино, велика. Їх ще, здається, фургонами називають. І ще два вози з ними. Вони до центру села проїхали й там зупинилися. Чуєш, Немвродію, а я нове сімейство цибулинних відкрив. Самі жовтенькі, з рожевими прожилками… — старий заговорив дуже лагідно, ніби описував улюблених онученят, — а хвостики в них довгенькі, ніжні такі, зі стрілочками…

Обличчя хазяїна розцвіло посмішкою.

— Мені насіння не підкинеш? — розчулено запитав він. — Уже я б тобі віддячив…

— Дуже салат люблю зі свіжих овочів, — голосно зауважив Бобрик, задкуючи до дверей і тягнучи за собою Пронозу. — Отак нарубаєш молодої цибульки, туди ж перцю з часником, ма-аленьких огірочків, помідорів додаси — таких перестиглих, щоб відразу сік пустили…

На двох обличчях, що звернулися до подорожан, відбився жах.

— Вампіри, як є вампіри! — прошепотів Бухтус і впустив на підлогу ціпок. — Кров томатів п’ють, молодими огірочками не гидують, страхіття яке!

Та помідорові людожери вже вискочили з крамниці, за якусь хвильку промайнули на дальнім кінці вулички й зникли за рогом. Двері крамниці повільно прочинилися й назовні обережно вистромився старий. Якийсь час він оглядався, потім вийшов і, стискаючи ціпок під пахвою, навшпиньки рушив у протилежний бік.

— Дурний ти, — дорікала Кукса Бобрикові. — Навіщо їх дражнив?

— Мені тварин шкода, яких вони вбивають! — обурився хлопчисько. —