Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
В солдата застрочили з автоматів есесівці. Солдати в сірому, як ті овечки, купчилися в гурт.
Фашисти накинулися на людей, звели автомати…
Юрко, щоб не бачити, опустив голову на спинку сидіння і ніби провалився в прірву. Опам'ятався він лише тоді, як водій розтер йому скроні хусточкою, змоченою в горілці.
— Можна дивитися! — сказав водій. — Усім капут! Даремно ти не випив шнапсу. Звикай! Тобі ще не раз доведеться бачити таке. Пан Маєр задумав зробити з тебе справжнього солдата охоронного батальйону дивізії «Вікінг».
Юрко глянув. На пагорбі, де стояли офіцери-есесівці, нікого не було.
— Юрген, — допитувався водій, — ти не бачив полковника Маєра? Він стояв поряд з генералом Шредером! Пан Зіферт упав… це я бачив… І генерал Фокс упав… Потім генерала понесли в автобус… А де ж пан Маєр? Невже він загинув! Який жах! Якщо загинув — мене чекає Східний фронт! Пан Лау і дня не буде мене тримати в батальйоні! — Солдат сумно посміхнувся. — Так, людське життя нічого не варте! Де ж пан Зіферт? Не пощастило йому цього разу. Навіжена дівчина вдарила його пляшкою по голові. Тепер цей фанатик, можливо, прошив його автоматною чергою! Що тепер буде? На мене може звалитися велике лихо! Але на війні завжди хтось гине! Найчастіше гинуть солдати. Часом дістається й генералам.
До «опеля» підбіг спітнілий замурзаний Маєр. Він важко плюхнувся на заднє сидіння, проказав розпачливо:
— Який жах! Загинув бригаденфюрер фон Шредер! Поліг фон Ріхтер! Герой Парижа, улюбленець фюрера, сталевий Ріхтер гине в цій глушині, стає жертвою якогось божевільного… Такий трагічний і несподіваний кінець операції «Юберашунг».
Маєр дістав з кишені хусточку, витерся од піску.
— А мене, Юрген, — мовив есесівець, — врятувала медаль — подарунок твоєї матері.— Маєр дістав з кишені медаль, показав її Юркові.— Куля влучила майже в центр, розплющила її, але не змогла осилити метал. Це воля провидіння. Для мене ця медаль виявилася річчю, яка взагалі не має ціни. Твоя родина, Юрген, вдруге рятує мені життя. І я щиро вдячний… Кожен фольксдойч в цій країні має цінуватися на вагу золота. — Маєр трохи віддихався і наказав водієві: — В палац!
Юрко йшов берегом Прип'яті, а перед очима — закам'янілі від жаху обличчя дітей, жінок, чоловіків. Постав в уяві молодий солдат з автоматом в руках, який стріляв у фашистів… Хто він, той солдат? «Отак треба боротися з фашистами, — думав Юрко, — а не ловити їм рибу, видавати себе за фольксдойча. Але ж і цей солдат носив сіру форму, вважався «чорним кентавром» — диверсантом і чекав слушного часу, щоб завдати дошкульного удару ворогові». І Юрко почекає, до кінця виконає всі накази лейтенанта Вершини.
— Де ти був? — спитала з ґанку Леся, — що трапилося? Чого на тобі лиця нема?
— На Олефіренковій леваді фашисти розстріляли родини підпільників, комсомольців. І все це знімали для кіно.
Дівчина, слухаючи страшну розповідь, тремтячими пальцями перебирала кінчик своєї пишної русої коси. Увечері з роботи повернулася мати і сказала:
— Приходила в майстерню Оксана Василівна, просила поїхати в плавні за зіллям. Через два тижні повинна початися мобілізація до Німеччини. Дід Захарко чекатиме у вівторок на березі Прип'яті після закінчення комендантського часу.
Розділ дев'ятий
КІНЕЦЬ ОПЕРАЦІЇ «КОНДОР»
На світанку до партизанської застави підійшов чоловік, підняв руку, гукнув:
— Не стріляйте! Я свій!
— Пароль! — запитав бородатий партизан з автоматом.
— Не знаю! — відповів чоловік. — Мені треба до командира загону, до Михайла Сергійовича Коваленка, скоріше ведіть мене в штаб.
В окопі біля ручного кулемета сиділо ще три партизани. Вони підвелися, приглядалися до незнайомця. Партизан з автоматом, мабуть, командир, бо не радився з своїми товаришами, а сам прийняв рішення, наказав чоловіку:
— Руки вгору і йди прямо по просіці!
Чоловік підняв руки, один із партизанів, обшукуючи його, спитав:
— Ти хто?
— Підпільник з села Жовтневе Околот Дмитро. Я повинен доповісти командиру загону про важливу справу. Ведіть у штаб.
— Гаразд, — погодився партизан з автоматом, — якщо важливі відомості, тоді терміново викличемо начальство.
Він тричі голосно свиснув, прислухався, у відповідь теж пролунав свист.
— Зараз прийдуть, — сказав бородань, — а ти сідай.
— Хлопці,— звернувся Околот до партизанів, — чи нема в вас шматка хліба? Другий день ріски в роті не було, ледве на ногах тримаюся.
Молодий партизан дістав з протигазної сумки окраєць, подав Околоту.
Околот сів під сосною, почав жадібно їсти.
У цей час до партизанів підійшов чоловік у шинелі:
— Що тут у вас?
— Невідомий прибився, каже, що з Жовтневого.
Околот, почувши голос чоловіка в шинелі, забув про хліб, скочив на ноги:
— Товаришу Ревицький, ведіть мене до командира загону, там таке скоїлося, що й подумати страшно!
— Що там у вас, товаришу Околот? — тихо спитав Ревицький.
— В штабі про все доповім. Пішли!
— Я вам дам провожатого, — промовив Ревицький, — а сам мушу бути тут. Митько! — звернувся він до молодого партизана, який пригостив Околота хлібом, — відведеш зв'язкового.
Години через дві партизан привів Околота до землянки командира загону.
У землянці за столом сиділи командири. На столі лежала невеличка поцяткована червоним карта. Командир загону підвівся, подав Околоту руку, запитав:
— Що трапилося, Дмитре Івановичу?
Околот стомлено опустився на лаву, обвів поглядом присутніх, промовив:
— Кінець нашому підпіллю!
Коваленко повернувся до молодого партизана, сказав:
— Ви вільні, товаришу Сергійчук, можете йти. Той вийшов.
— Розповідайте!
— Загинули наші підпільники!
— Як загинули? Коли? При яких обставинах?
— Ми одержали ваш наказ, — почав розповідати Околот, — вчинити напад на поліцію і виручити полонених парашутистів.
— Не давали ми такого наказу! Навпаки, ми прийняли зовсім протилежне рішення. І послали до вас свого зв'язкового.
Околот схопився з лави:
— Як це не давали? Від вас прибув зв'язковий, з'явився серед ночі, назвав пароль, підняв нашу бойову групу, і ми пішли виручати парашутистів, будь вони тричі прокляті. І ми їх виручили на свою голову. Тепер вони, мабуть, у вас, — допитувався Околот, — дайте їх мені, особливо отого білявого, я їм власними руками горлянки порозриваю.
— Нема в нас ніяких парашутистів, — проказав Коваленко, — заспокойтеся, товаришу Околот, про все розповідайте по порядку, намагайтеся нічого не пропустити. На чому ми зупинилися? Ви казали, що до вас прийшов наш зв'язковий і назвав пароль. Так?
— Так, товаришу командир, — промовив Околот, — і мене, командира бойової групи, серед
