Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

Олешко прибув на четвертий день. Зачувши кінський тупіт, Росанка жбурнула шитво і кинулася до дверей. Проте у дворі вдала, ніби квапиться у своїх справах і Олешка побачила зовсім випадково.

— О, — здивовано сказала вона. — З'явився, не забарився... — Мамо, тут до Мирка друзі приїхали!

— То клич до столу! — привітно відгукнулася тітка Миланка.

Попович, укритий пилюкою з голови до ніг, притримав коня.

— Чом це вони такі лагідні? — насторожено поцікавився він у Вітька. — Мабуть, хочуть дати чосу за те, що Оверко гнався за тобою? Та хто ж його знав, що він здатен на таке?

— Не бійся, вони нічого не знають, — заспокоїв його Вітько. — Дід Овсій велів нічого нікому не розповідати.

— Ну, тоді інша справа, — повеселішав Олешко і зіскочив з коня. — А за Жилу, Мирку, ми їм добряче відімстили. Більше трьох десятків половців наклали головою.

Проте пообідати Олешкові так і не вдалося. Вулицею вже тупотів гінець з наказом негайно прибути на Городище.

— Ну, розказуй, що виїздив, — поцікавився Добриня, щойно Олешко зіскочив з коня. Поруч з тисяцьким сиділи Ілля Муровець та дід Овсій. Перед ними стояв кошик з черешнями — єдине дідове багатство.

— Майже нічого, — відказав Олешко і теж сів до столу. — Хіба що половців у степу, як тої сарани. Але зачаїлися, наче куріпки напровесні...

Добриня полегшено зітхнув.

— Отже, ще нікуди не пішли, — сказав він. — Це добре.

— Добре то воно, звісно, добре, — згодився і дід Овсій. — Та час уже думати і про те, як їх спрямувати туди, куди нам вигідно.

— А куди нам вигідно? — поцікавився Олешко.

— Було б непогано, якби сюдою пішли, — відказав дід Овсій і глянув на Муровця з Добринею. Ілля Муровець на знак згоди хитнув головою, а Добриня мрійливо додав:

— Так, це було б прегарно.

— Тоді не сушіть собі голови, — усміхнувся Олешко. — Я оце коли повертався, то все продумав.

— Ну-ну... — підбадьорливо прогудів Муровець.

— У нас у порубі сидить Андак, — почав Попович і додав на той випадок, коли хтось забув про це: — Син половецького хана Курнича. То він має якось дізнатися, ніби ми, щоб перехопити половців, з Римова вирушаємо на Лукомль чи ще кудись. А як дізнається, то треба помогти йому із втечею.

Добриня пошкрябав пальцем свого вуса.

— Щось дуже просто у тебе виходить, — з сумнівом сказав він. Хоча й видно було, що тисяцькому ця думка припала до вподоби. — Але хто зможе натякнути? Хто допоможе втекти?

— Ну, це не так уже й важко, — повільно відказав Ілля Муровець. — Гадаю, що у нас такий знайдеться.

— Це хто ж такий, цікаво знати? — поцікавився дід Овсій.

— Та ви, діду. Хто ж іще.

— Що-о? — обурено підхопився дід Овсій. — Та ти хоч трохи тямиш, про що варнякаєш? Та звірота у мене всіх винищила, а я — допомагатиму? Ну, Ільку, цього я від тебе не чекав...

— Не сердьтеся, діду, — примирливо забубонів Муровець, ховаючи посмішку у вусах. — Коли на те пішло, то я сам би з радістю взявся за цю справу. Але мене кожна собака впізнає, не те, що полинець. Тож лишаєтеся тільки ви з Олешком, бо прилучати до цього діла зайвих людей не варто.

— Олешка теж знають, — втрутився Добриня.

— Подумаєш! — презирливо пирхнув Попович. — Я бороду причеплю.

Дід Овсій зневажливо махнув у його бік рукою.

— Він причепить... Мовчав би вже, патякало!

— Ну, то як? — запитав Добриня. — Виходу, Овсію, нема.

— Та вже бачу, — пробурчав дід Овсій. — Добре, кажіть, що маю робити.

Втеча Андака

Андакові здавалося, ніби він сидить у порубі вже цілу вічність. Перші дні син половецького хана Курнича кидався, мов розлючений звір у клітці.

Пекло йому не те, що він зазнав поразки біля Портяної. Бо не перемоги жадали від нього половецькі хани. Римів був найкоротшим шляхом до Переяслава. І Андак мав дізнатися, чи є в ньому сторожова застава русичів, і скільки дружинників вона налічує.

І не за втечу картав себе син половецького хана. Втікати йому не первина. Картав за те, що під час цієї втечі кляті русичі ошукали його, як малу дитину. Ну, хто ж знав, що скрадатимуться по його слідах цілу ніч? Раніше такого не бувало. Лише відбивали напад, та й потому. Бо ж пішим військом сильні русичі. О, то справжня скеля — піше руське військо! А кінні — не дуже. Малувато кінного війська у них. Чи не тому, що шкодують своїх коней, значно дужчих, ніж половецькі, але набагато й повільніших. Бо звикли рало за собою тягати, а не вершника носити.

Тож і дав тоді Андак наказ на відпочинок. А русичі, бач, налетіли удосвіта, мов коршуни на сонних курчат. І не на своїх, а здебільшого на щойно захоплених кониках. На його ж, Андака, конях! Очевидно, Змій наддав їм сили і нахабства.

Та коли згадував світлий Андак, як полонили його самого, — зубами ладен був скреготати від злості та сорому. Вважав себе майже рівним богатиреві Рутені. А тут якийсь молодесенький русич, майже хлопчисько, зневажливо свиснув у бік Андака, послав у нього стрілу і помчав за втікачами. Андак почав завертати коня, щоб перехопити нахабу, проте не встиг. На нього вихором налетів Попович, той самий, котрий здолав непереможного Рутеню. Покотився світлий Андак мішком по землі і мусив здатися, бо піший половець супроти кінного русича не встоїть.

І поки хлопчик-русич за повелінням Поповича зв'язував Андака, син половецького хана з безсилою люттю спостерігав, як повз них наполоханою мишвою прошмигували вже поодинокі ординці. Жодному з них навіть на думку не спадало стати на захист свого мурзи — ич, боялися за своє погане життя! Ну, нічого, він, Андак, колись таки та вибереться з цього поруба і тоді жодної боягузливої голови не пошкодує!

А те, що він повернеться до орди, Андак не мав сумніву. Всім було відомо, що русичі ніколи не вбивали своїх бранців. Здебільшого брали за них викуп, або мінялися полоненими. Бо дурні. Нищити треба, нищити всіх, хто під руку потрапить! Щоб не було потім кому меча підняти...

Два дні