Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

— Не бійся, не даремно, — заперечував дід Овсій. — Навпаки, треба було ще далі відіслати. Сам же знаєш, що половець без вивідки і кроку не ступить.

— Знати, звісно, знаю, але ж отут-о... — І Добриня прикладав широку долоню до грудей. — А раптом вони оце в тумані підкрадаються!

— Рано ще їм. Вони хоч і половці, та не птахи.

Зрештою сонце викотилося з-за туману. Стало припікати. Муровець мовчав. Лише кусав одну травинку за другою. І з тої кусаної трави вже можна було сніп набрати. На Добриню важко було дивитися. Він то зітхав, мов ковальський міх і витирав спітніле чоло, то злазив з коня і, втупившись у землю, ходив навколо нього. Збоку могло здатися, що він шукає гриби.

— Ну, чого б я ото так крутився? — пошепки дорікав йому дід Овсій. — Прийде коза до воза. Нікуди твої половці не дінуться.

— Твоїми б вустами та мед пити, — ще більше схилявся над землею переяславський тисяцький. — А раптом вони на Лукомль рушили?

І лише десь під вечір дід Овсій зненацька насторожився.

— Чуєте? — запитав він.

З глибини болота долинуло протяжне і густе ревіння.

— Водяний бугай, — сказав Добриня. — Ну то й що?

— А те, що половці йдуть...

Дружинники прикипіли очима до Сули.

Половці з'явилися, як грім з ясного неба. Всі вдивлялися в далечінь — а вони випірнули з-під очеретів майже навпроти узлісся, де крилися русичі. Було їх десятків зо два.

— Вивідники, — видихнув Олешко, котрий щойно повернувся від захованого у лісі війська.

— Атож, вони, — згодився Добриня і полегшено зітхнув.

Половці повільно обминали очерети. Вони їхали вервечкою, один за одним. На перехресті доріг зупинилися і почали про щось радитись. Тоді більша частина подалася у бік Римова, а п'ятеро сторожко рушили туди, де принишкли старші дружинники.

Тепер Добриня захвилювався, але вже з іншої причини.

— От же ж халепа, — буркотів він. — Чого доброго, рознюхають, що ми тут — і шукай вітра в полі.

— Може, відійти углиб лісу? — запропонував Олешко.

— А сліди куди дінеш? Бач, скільки натовкли!

Дід Овсій у цю розмову не встрявав. Він про щось напружено думав. А коли половці наблизилися до лісу на відстань одного польоту стріли, дід Овсій сказав:

— Ви от що... Замріть тут і нічого не затівайте. Хоч що б сталося — ані пари з вуст!

Потому скочив на коня і подався через узлісся на Римів. За ним потрюхикав Бровко. Дід їхав не криючись. Навіть мугикав якусь безтурботну пісеньку. На лисуватому пагорбі зненацька зупинився, ніби лише в цю мить уздрів ворога.

— Половці-і! — вигукнув він і чимдуж подався до села.

Половецькі вивідники кинулися навперейми.

У Римові вдарили на сполох. Сторожа — трійко сивих дідуганів — поспіхом зашкутильгали до воріт. Вони готові були зачинити їх одразу ж після діда Овсія. Схоже було, що дід із Бровком таки встигнуть прослизнути до Римова перед носом у половців.

— Молодець! — збуджено приказував Добриня. — Ну, що б ми робили без нашого Овсія!

З крайніх хат вибігали жінки та підлітки, озброєні хто чим. У кого були вила, у кого коса чи рогач...

Дід Овсій, як і треба було чекати, дістався до воріт перший. Сторожа вже зачиняла ворота, коли один з половців схопився за лук. Забриніла тятива, зблиснув на сонці наконечник — і за хвилю в дідовій спині затремтіло охвістя стріли.

— У-у... — болісний зойк вихопився з Добрининих грудей і він підняв нагая, щоб пустити коня учвал. Проте Муровець поклав йому на плече важку руку.

— Стійте, — наказав він і сам скреготнув зубами. — Дідові вже не поможеш.

Добриня зі стогоном від'їхав убік.

Жінки з голосінням підхопили діда Овсія і понесли його подалі від воріт. Сторожа схопилася за луки. Від Городища їй на допомогу поспішало з десяток вершників. Всього з десяток.

Половці збуджено заґелґотіли. Вони на власні очі пересвідчилися, що війська у Римові немає. За якусь часину половці розчинилися у високих травах за Сулою.

Дід Овсій був ще живий. Біля нього метушилася тітка Миланка.

— Не поможе вже мені твоє зілля, сусідко, — хрипів дід і на його вустах ворушилася кривава піна.

Побачивши Добриню, що схилився над ним, дід Овсій сказав:

— Прощавай, друже. Вибач, коли щось не так... А ти, Ільку, займай моє дворище... Досить тобі цупити ягоди... уночі...

Вітькові дід Овсій через силу всміхнувся:

— Мирку... брата мого... дідька болотяного... бережіть...

А за хвилину несамовито заголосив Бровко.

Поховали діда там, де він і хотів — під гранітною брилою на Городищі, звідкіля було видно на всі боки і звідкіля Микула Селянинович зміг би підняти його знову.

Ілля Муровець легенько, мов пір'їну, переніс дідове тіло до ями. А коли могилу зрівняли з землею, він вибив на брилі дідове ім'я і попрохав тих, що стояли довкола:

— Коли що, покладіть і мене поруч. Тільки не забудьте теж вибити ім'я, аби знав Микула, кого піднімає...

Битва над Сулою

— Мало нас, — тривожився Попович, підраховуючи ратників, що стікалися до Римова. — Дружинників шість сотень, та ополчення зо три тисячі. Чи встоїмо, доки надійде князь?

— Мусимо встояти, — прогудів Муровець. — Іншої ради нема.

Добриня промовчав. Лише кивнув головою. Добре, коли він з дня дідової смерті сказав бодай два слова.

Тієї ночі у Римові ніхто не склепив повік.

Жінки зносили збіжжя до Городища чи закопували його по криївках. Старі діди з хлопчаками збирали з усіх усюд човни і підводили їх до урвища. Це на той випадок, коли половці прорвуться до містечка і римівським дітям та жінкам не лишиться нічого іншого, як рятуватися в болоті.

Проте ховатися за мурами Городища поспішали не всі.

Тітка Миланка вирішила іти разом з військом. До матері приєдналася Росанка та ще кілька десятків жінок та дівчат.

— Хто ж вас перев'яже, коли щось трапиться? — доводили вони Іллі Муровцю. — Хто, як не ми?

— А вас самих хто перев'яже? — сердито відгарикувався Ілля Муровець. — Ану, геть на Городище і щоб я більше не чув таких розмов!

Росанці теж дісталося на горіхи. Олешко під'їхав до неї і тихо сказав:

— Іди з жінками та дітьми. Бо...

Росанка задерикувато