Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
Олешко добряче впрів, доки дотарабанив княжича до свого денного сховку.
Стривожено захропіли невидимі в темряві коні, зачувши запах чужака.
— Свої, — заспокоїв їх Олешко і зажадав. — Ну, княжичу, злазь, бо треба й совість мати. — А коли Святослав зсунувся на землю, насмішкувато докінчив: — Не повірю, княжичу, що ти в тій неволі тільки те й робив, що мучився. Тебе ж відгодували, як того гусака на продаж.
— А б-було таке, — згодився Святослав. Тепер він майже не затинався. — Було все — і їсти, і пити, лиш не вільно походити.
— Але на прогульки ти ж ходив, — сказав Олешко.
— Та ходити — ходив, — відказав княжич. — Гуляв, де хотів. Та щойно опинявся біля якогось коня, одразу кілька сторожів виринали, наче з-під землі...
Він глибоко зітхнув, виганяючи з себе останні дрижаки, і вже іншим, теплим і вдячним голосом додав:
— Спаси Біг тебе, Олешку. Не знаю, чи й віддячу тобі колись...
— Ніколи дякувати, княжичу! Краще сідаймо на коні та помчімо до Дніпрових плавнів!
— А чом не до Сули? — запитав княжич. Ноги його вже знову слухались і він одним стрибком опинився в сідлі.
— Ні, княжичу, до плавнів краще. Там нас, коли що, ніхто не шукатиме.
Олешко звернув на слід, що його ще вдень протоптали дикі коні, і вони навперегінці помчали до Дніпра.
За якусь годину в повітрі запахло вільгістю, а тоді попереду затемніли очерети.
Олешко зупинився край плавнів і тричі прокрякав селезнем. На відповідь гучно бухикнув водяний бугай. Ще за хвилину на усіяній зорями воді вималювався силует човна. В ньому сиділо двоє чоловіків.
— Скільки буде двічі по два? — спитав їх Олешко.
— Дванадцять, — відказав один з них. — Тільки чого це ти, Олешку, такий дурнуватий відгук придумав?
— Щоб тобі було про що запитувати, — зблиснув зубами Попович і обернувся до Святослава. — Це, княжичу, воїньські хлопці. Вони тебе доправлять до самого Києва.
— Мені б краще до Переяслава, — затявся Святослав. — Я ж там стільки не був!
— Немає ради, княжичу, — Олешко застережно підняв руку. — Немає ради! Таке твого батька, князя Володимира Мономаха, повеління. Бо ж у Києві тебе мало хто знає. А в Переяславі одразу запримітять, що ти повернувся. А тоді якийсь половецький попихач сповістить про це степ — і половці вважатимуть князя Володимира порушником угоди. Тож не сперечайся і їдь до Києва. А поки що — бувай!
Все ж не втримався. Олешко, на коротку мить припав до княжичевого плеча. Бо що не кажи, а пречудових юнацьких днів, пережитих разом, з пам'яті не викинеш.
Тоді злетів на коня, свиснув і розтанув у темряві.
Олешко поспішав. Треба було встигнути до горошинського гурту, аби перевести молодецькі перегони якомога ближче до Дніпра. Бо хто його знає — може, половці таки щось запідозрять і кинуться навперейми човнові. А молодецькі перегони саме для того й годяться, аби чіплятися до всіх стрічних-пересічних. І доки з'ясується, хто є хто, човен із втікачем уже опиниться на київській землі.
Боброва хата
— Он як... — поволі мовив Жила і прищуленим оком, мовби цілився з лука, поглянув на Оверка. — А я ж тобі за Голтвою колись життя врятував.
— Тому й не забираю сьогодні твого. Проте хлопця віддай. Нам він більше потрібен. Той базікало казав, що Змій і його слухається.
— То ви хочете, аби Мирко привів Змія до вас? — здогадався Жила.
— Атож. А сам іди, куди хочеш. Або лишайся з нами...
Зненацька кінь Жили зробив велетенський стрибок у бік половців. Оверко ледве встиг ухилитися.
— Тікай, Мирку! — гукнув Жила, вихоплюючи меча. — До болота вті...
З кущів свиснула стріла і Жила затнувся на півслові.
Вітько пригнувся і рвонув по цілині. Знову свиснула стріла. Проте пощастило — вона лише зачепила кінське вухо.
— Зупинись! — гукнув Оверко. — Ми тобі ніякої шкоди не заподіємо!
Вітько пришпорив коня. Він шмагав його нагаєм і гарячково розмірковував, як бути далі. Завернути до Печеніга? Але що може вдіяти один дід супроти трьох половецьких вивідників? Чи чотирьох. Ні, добре мовив Жила — тільки до болота! І не просто до болота, а туди, де стоїть дерево з верхівкою, схожою на місяць-молодик...
І Вітько різко звернув до очеретів.
— Стій! — долинуло позаду. А за мить почувся розкотистий дріб копит. Вітько озирнувся — половецькі вивідники скочили на коней. І було їх уже п'ятеро.
Нараз Вітьків кінь закосував очима у бік одного з протічків. Вітько теж позирнув туди і в нього похололо в грудях — у човні навзнак лежав дід Печеніг. Його закривавлена голова звісилася за облавок.
Тупіт наближався.
— Спинися! — волав Оверко. — Однак не втечеш!
А ось і дерево з місяцем на верхівці. Вітько на ходу злетів з коня. Не втримавшись на ногах, кілька разів перекотився. Схопився на рівні і притьмом кинувся до човна. На щастя, той виявився на місці. Та ще й відв'язаний. У ньому навіть тичка була. Кілька хапливих поштовхів — і горошинський берег щез за очеретами.
— Несіть сюди човна! — гукнув Оверко. — Та швидше, йолопи! А двоє лишайтеся на березі. І глядіть мені!
А в Вітька, як на зло, ніс плоскодонки з розгону врізався в кущ рогози. Доки хлопець вибирався назад, від берега долетів гучний виляск. То переслідувачі кинули човна на воду.
— Ну, тепера не втечеш! — почувся вдоволений Оверків голос.
Так, тепер не втекти. За хвилину-другу половецькі вивідники його наздоженуть. Що ж робити?
Нараз Вітькові на очі натрапив майже непомітний бічний протічок. Намагаючись не зламати жодної очеретинки, Вітько повернув човна туди.
Протічок виявився звивистий і вузький. Хлопець з десяток разів відштовхнувся тичкою, тоді зупинився й почав наслухати.
Спочатку було тихо. Лише очерети таємниче шурхотіли між собою. Та незабаром до цього шурхоту приєдналося плюскотіння. Воно все наростало, але за хвилину почало віддалятися — мабуть, переслідувачі подалися далі.
Тепер Вітько не поспішав. Намагався пливти нечутно. Бо хоч і проскочили переслідувачі, проте за очеретами усе ще лунали їхні голоси. Схоже, половецькі вивідники здогадалися, що Вітько їх обдурив. Незабаром вони попливуть назад і побачать, куди він завернув.
Тож не лишалося нічого іншого, як і далі заплутувати сліди. Вітько спрямував човна
