Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

— Бо — що? — запитала вона.

— За косу поведу, от що!

І в Олешковому голосі крилася така рішучість, що Росанка мимоволі відступила від Поповича. І лише тоді обурилася.

— Чого це ти мені вказуєш?! — вигукнула вона.

— Бо... того.

Ординці підійшли до Сули, коли сонце вже висушило росу.

Попереду їхала розвідка на чолі з сином половецького хана Андаком. Степовики сподівалися без перешкод подолати пустельну річку.

І раптом спинилися — по той бік, навпроти переправи, стояло військо римівців. Невелике, проте військо! І посеред того війська височів на своєму важковаговозі Ілля Муровець.

Якусь хвилину половці вражено мовчали. Тоді почулися розлютовані вигуки і лави виштовхнули перед себе два десятки ординців — тих, що вчора побували під Римовим. Вивідники розгублено розводили руками і намагалися щось пояснити Андакові. Той спересердя уперіщив найближчого нагаєм і відвернувся.

Половці все прибували. Їм уже було тісно на тому березі. Врешті Андак щось вигукнув — і передні рушили до води.

У повітрі засвистіли важкі стріли римівців. Голосно зойкнули поранені. За течією попливли десятки половецьких тіл.

Перший напад римівці відбили досить легко, хоча й серед них впало кілька воїв, — половці теж осипали їх хмарами стріл. Проте чужинці вже зачепилися за правий берег, їхні коні чвалом покотили на першу лаву піших римівців.

Ті хутко відступили назад — і ординським нападникам відкрилися сотні косо вкопаних у землю березових кілків, що своїм вістрям були спрямовані до Сули. За кілками виднілася валка возів. У проходах між ними стояли найдужчі воїни з рогатинами, здатними прохромити не лише людину, а й розлютованого ведмедя.

Вдарилася в березовий частокіл перша половецька хвиля, напоролася кінськими грудьми на гострі палі і відкотилася до Сули. Вдарилася друга — і захлюпнула частокіл. А за нею вже зводилася третя...

Хоробро билися римівці, не відступали ні на крок. Проте на кожного припадало не менше п'яти половців з тих, що вже перебралися через Сулу.

А до річки підходили все нові орди.

Ілля Муровець вподобав собі найнебезпечніше місце, навпроти головного броду. Вони з Гнідком були закуті у панцир і разом скидалися на неприступну скелю, перед якою розбивалася на друзки найпотужніша хвиля.

Ліве римівське крило очолював Добриня Микитович. Праворуч, ближче до Змієвої нори, бився Олешко Попович з горошинцями та молодшою дружиною. За Олешком невідступною тінню слідував Лидько. Блискавками миготіли їхні доладні мечі, і вже не один половець важко зсунувся під копита римівських коней.

Проте натиск степовиків наростав з кожною хвилиною. На мить, на одну лише крихітну мить хитнулося ліве крило Добрині — і в проміжок між ним та грузьким болотом з пронизливим виттям увірвався ординський загін. Мабуть, хтось із степових вивідників заздалегідь намацав вузьку звивисту стежку в трясовині.

У Добрині тривожно стислося серце: він не міг спрямувати у той бік жодного дружинника.

А половці вже обходили русичів. За хвилину-другу вони виберуться на сухе і вдарять зі спини...

І тут над полем бойовиська пролунало жахне ревіння водяного бугая. З глибини болота навперейми степовикам кинулася якась потвора. Вона змахнула важким дубовим окоренком і передній половець з розтрощеною головою щез у липкій трясовині.

Нападники завмерли з жаху та несподіванки.

— Бу-у-у! — протяжно заревіла потвора знову. Звалився, не встигнувши навіть зойкнути, ще один половець. За ним ще...

То мстився за свого брата Велес, дідько болотяний. І такий вже страхітливий був у нього вигляд, що навіть звичні до всього половецькі коні ставали дибки і збивалися з вузенької стежки.

Зарепетували нелюдськими голосами вершники, марно намагаючись розвернутися назад. А над їхніми головами зі свистом миготів дубовий окоренок і злітало жахливе:

— Бу-у!

Вирівнялося ліве крило. Повільно, але невпинно посунуло вперед, аж поки не зустрілося з новою половецькою лавою, що вихлюпнула з-за Сули.

А на іншому крилі половці Андака все заповзятливіше напосідали на невеличкий Олешків загін.

Сам Андак у битву поки що не вступав. Білими від зненависті очицями стежив він за Поповичем. Чекав, поки той вчинить щось необачне. І тоді вже нікому буде в скрутну хвилину виводити Змія зі схованки.

І таки дочекався свого син половецького хана. На якусь хвилину Олешків кінь вихопився уперед і відірвався від своїх. Андак пронизливо свиснув — і половецькі стріли хмарою полетіли в Поповича. Той ледве встиг прикритися щитом. Ще раз сипонули стріли — і захитався, впав на коліна вірний Олешків кінь.

Син половецького хана показав у злостивому посміху широкі зуби і чвалом покотив на пішого. Та коли їх розділяло лише кілька кроків і Андак уже здійняв над собою шаблю, — Олешко зненацька пригнувся і прикрився мечем. Дзенькнула криця — і в ту ж мить Попович злетів у повітря. Дужий удар ноги вибив ханового сина з сідла.

Половці отетеріли. Вони не могли збагнути, як це сталося. А неушкоджений Олешко вже сидів на Андаковому коні і його меч знову миготів над головами нападників.

— Молодець, Олешку! — загримів над Сулою густий голос Іллі Муровця. — Молодець, хлопче! Так їм і треба!

Радо заворушилося праве крило і посунуло на ворога. Збентежені втратою свого ватажка, половці почали задкувати. Здавалося, ще трохи — і вони кинуться навтікача.

Та їм на поміч уже поспішала свіжа орда.

Сам Муровець не відступив від броду ні на крок. Його Гнідко, здавалося, навіть з місця не зрушив. Важко і невблаганно раз-у-раз опускалася Муровцева довбня на ворожі голови і хребти. І не було від тієї довбні ніякого порятунку, бо ж легкі половецькі шаблі при зіткненні з нею розліталися на друзки.

Але обтікали ординці руського велета, мов морські вали непорушну скелю. Намагалися ударити збоку, зайти зі спини — та поруч з ним усе ще стояли випробувані не в одній битві дружинники.

— Гей, Добрине! — гукав Муровець. — А поглянь-но, чи багато ще полинців за Сулою? Бо вже й обідати пора!

— Пожди, Ільку, ще трошки! — відгукувався Добриня.

Бився він розважливо і без особливого поспіху.

Так, начебто виконував звичну і від того вже трохи нуднувату роботу. Проте між поєдинками встигав переяславський тисяцький і поле бойовиська оглянути, і кинути погляд за Сулу, звідкіля підходили все нові половецькі орди, і назад озирнутися в надії, що от-от надійдуть головні сили переяславців.

Проте їх не було.

Вже кілька годин гриміла під Римовим люта січа. За курявою не видно було сонця. Хвиля за хвилею вихлюпувалися на втомлених римівців свіжі лави степовиків.

Але незрушними береговими скелями стояли в шерензі