Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

«Може, не варто лізти? — промайнула думка. — Це ж вірна смерть...»

Тієї миті знизу долинув приглушений посвист. Андак глибоко зітхнув, наче перед стрибком у крижану воду, і почав спускатися.

Рятівник чекав на нього в човні. Він був не сам. Біля його ніг глухо загарчав пес.

— Тихо, Бровко, тихо, — наказав йому незнайомець. — Ну, що ж, рушаймо, — сказав він, коли Андак обережно обійшов пса і всівся на носі.

— Стривай, — сказав син половецького хана, коли незнайомець збирався відштовхнутися тичкою від берега. — Я чув, що десь тут живе...

— Помовч! — зупинив його незнайомець. — Бо ще накличеш його на свою голову.

Відштовхнувшись, додав:

— Він своїх не чіпає. Може, й тобі пощастить. Тим паче, що з нами Бровко.

Пливли довго. Рятівник часто міняв напрямок. Андак лише дивувався, як йому вдається знаходити дорогу в такій темряві.

— Я тобі заплачу, — палко шепотів він своєму рятівникові. — Ти станеш найбагатшим серед русичів. У нас і срібло є, і табуни.

— Заплатиш, то й добре, — байдуже згодився рятівник. — Тільки знай, що я не за табуни тебе рятую. Муровцеві хочу насолити, от що! Є в нас такий...

— Знаю, — сказав Андак.

— Образив він мене і увесь рід мій. Дуже образив. І немає йому ніякого прощення... А тепер, ханичу, уважно слухай, що я тобі казатиму. Отож подалися наші на Лукомль, бо впевнені, що сюдою ви вже не підете. І Змія з собою взяли. О, то така тварюка! Світ ще не бачив гіршої. Добре, що хоч крило підрізане. І все ж не на всякому коні від нього втечеш... Так що не йдіть тудою на Переяслав. Ідіть сюдою. Бо залишилося в Римові десятків зо три дружинників, не більше. Та й то здебільша каліки чи поранені. Тямиш, до чого я веду?

— Ні, — визнав Андак.

— До того, що похід на Лукомль — то Муровцева затія. Тож коли ви тут проскочите — кому першому князь Володимир знесе голову? Йому. Бо велено було Муровцеві захищати Римів до останнього воя, а він кинув його напризволяще. Тепер зрозумів?

Андак тихо засміявся.

— Ще б пак!

Нарешті ніс човна м'яко вдарився об берег. Рятівник допоміг Андакові вибратися на сухе і докінчив:

— А зовуть мене дід Овсій. Це щоб ваші знали, коли заскочать до Римова. Дід Овсій, запам'ятаєш? Ну, а з ним і рід його.

— Запам'ятаю, — пообіцяв Андак. — І будь певен: тебе і рід твій відтепер ніхто з половців і пальцем не зачепить.

Вони рушили берегом. Бровко не зводив з Андака настороженого погляду. І варто тому було різко здійняти руку, як пес погрозливо гарчав.

Незабаром Андак розгледів у темряві силует коня.

— Бувай здоровий, ханичу, — сказав дід Овсій. — І пам'ятай: не тільки за викуп працюю.

— Пам'ятатиму, — знову пообіцяв Андак. — Чекай у гості!

Коли кінський тупіт розчинився удалині, дід презирливо сплюнув на землю:

— У гості, бач, напрошується... Нічого, хай приїздить. Тільки тоді балакати будемо інакше.

Повернувшись до човна, біля якого вже радісно повискував Бровко, дід тихо покликав:

— Виходь, брате. Хоч побалакаємо наодинці як слід. То, кажеш, знову ноги крутить?

— Бу-у... — пожалілося з темряви. — Бу-у...

Смерть діда Овсія

Звісно, ні на який Лукомль дружинники Добрині та Муровця не пішли. Вони зупинилися в лісі, за півдня неспішного переходу від Римова. А гінці мчали далі, на Переяслав, де князь переяславський Володимир Мономах спішно збирав велику рать.

Сам Добриня з півсотнею старших дружинників отаборився у лісі ще ближче, одразу ж за Римовим. Потаємними стежками вони обійшли село і зупинилися на залісненому узвишші, звідкіля було видно не тільки Римів, а й Сулу, і все, що творилося за нею.

Поміж дорослих крутилося й декілька римівських хлопців. Вони готові були виконати будь-який наказ Добрині чи Муровця.

Звісно, не обійшлося і без Вітька.

А на світанку другого дня придибав до загону дід Овсій з Бровком.

— Усе гаразд, — мовив він. — З Горошина передавали — чекайте гостей.

День тягся нестерпно довго. Час від часу то один, то інший дружинник під'їжджали до узлісся і довго, до болю в очах, вдивлялися у бік Сули. Та за нею не було ані душі.

Вогнищ Добриня розкладати не велів. На ніч вляглися просто неба. З недалекого Римова долітало ґелґотіння гусаків, мукання і затяте собаче валування.

Вітько лежав горілиць на оберемку свіжої трави і вдивлявся у синю темряву неба, густо всіяного яскравими блискітками зірок. Лежав і дивувався, якими ж різними можуть бути ці зорі. Тоді, у половецькому полоні, вони здавалися йому такими далекими й холодними, аж мороз проймав поза шкірою. Чи не тому, що був серед чужинців?

А тут вони теплі й близькі. І то одна, то інша зірка підбадьорливо підморгувала до нього. З чого б це? Мабуть, тому, що він серед своїх.

З одного боку від Вітька розмістився Лидько. Спав він неспокійно, час від часу смикав плечем і щось бубонів. Мабуть, уже бився з половцями.

З іншого боку розлігся Ілля Муровець. Славетний богатир як поклав голову на сідло, так одразу ж і заснув. Спав тихо й міцно, як може спати лише мала дитина.

Неподалік, під кущем, розташувався Добриня з дідом Овсієм. На відміну від Муровця, їм не спалося. Спочатку вони тихо гомоніли про свої давні літа. Згодом Добриня почав жалітися:

— Краще б уже, друже Овсію, десять разів битися, ніж ото чекати. Ну, геть дурним стаю, коли не відаю, що й до чого.

— Я теж, — зітхнув дід Овсій.

— Не кажи. По тобі не видно.

— По тобі теж...

— Гей, діди, — не прокидаючись, подав голос Муровець. — Спіть уже, спіть, бо зараз ломаку візьму!

Діди тихенько захихотіли і замовкли.

Ще й не розвиднілося, як старшини знову зачаїлися біля узлісся і прикипіли поглядом до Сули.

Тумани густо пливли над землею. Здавалося, вони затопили всенький світ. За ними не було видно навіть сонця, яке мало стояти вже доволі височенько.

Дід Овсій тихо сперечався з Добринею.

— Як ти гадаєш, — казав Добриня. — Чи не пора нам послати по дружину?