Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

зачинила двері, розмахнувшись, з усієї сили бахнула кулачком у двері і впала на підлогу, закричавши пронизливим голосом:

— Ай!.. Рятуйте!.. Швидше!.. Ай!..

Лежачи на підлозі, вона прислухалася: ось прочинились двері в кабіні, зашелестів комбінезон — видно, йдучи до неї, пілот ховав свою здорову руку під порожній рукав; кроки наближалися, ось тут...

— Що? Що трапилося? — питає не зовсім спокійним голосом пілот, а рукою в рукавичці стискує їй долоню.

— Голова... — застогнала Ейнора. — Ішла, не бачила, вдарилась об двері... мабуть, розкололася пополам... ай...

— Я принесу мазь, — повернувся до дверей у кабіну пілот.

— Ні! — вчепилася йому за рукав Ейнора. — Мені повітря!.. Повітря... винесіть мене надвір... я задихаюся... ай...

Він хоче обхопити її і завдати собі на плечі, але Ейнора відсахнулася:

— Не торкайтеся, мені болить... голова... ідіть першим... ай!.. Я сама...

Вона насилу встає, тримаючись за рукав пілота, а він прямує до дверей, відчиняє і, не підозрюючи, що немає східців, піднімає ногу, щоб ступити надвір...

Ейнора швидко відпускає його рукав і слухає, як він провалюється вниз, як торохнув шолом, падаючи на землю, як охнув Китичка, як... та треба швидше, швидше! Ейнора розплющила очі, цього разу не турбуючись про їх колір, і швидко пішла у вузенький коридорчик, обіч якого біліють дверцята.

Так, вони не замкнені, і Ейнора, легенько штовхнувши їх, відчиняє. З розширеними від хвилювання очима, з тремтячим серцем, Ейнора нарешті ступає в кабіну пілота...

Твінасова таємниця

В той час, коли пілот сторч головою летів униз, поруч із "Срібною шишкою" був лише Китичка; звівшись на обмотані лапи, він дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.

Після того, що мандрівники бачили на планеті квітів і на спаленій планеті, на цій не було нічого, вартого уваги. Мабуть, їй найбільше личило б називатися сірою планетою. Все довкола було тоскно сірим: скільки охопиш поглядом, всюди стелився моріг, а сірувата трава була так рівно скошена, наче на футбольному полі. Сірість перебивала лише рівна чорна лінія, на яку — навмисне чи ненавмисне — пілот посадив "Срібну шишку". Чорна лінія простягалася до самого обрію — і ділила моріг на дві половини. Твінас рушив у лівий бік від лінії, Кадриль — у правий, а начальниця Легарія почимчикувала по самій лінії. Хоч би й хотілось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла і сумку: може, боялася її залишити; може, сподівалася натрапити на яку цінну знахідку, хоча що ти знайдеш на такій сірій одноманітності?

Кадриль, між іншим, зібрався був іти разом з Твінасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хіба не краще йти з кимось і поговорити, порадитись, розповісти про пригоди, які пережив на інших планетах... Та терплячий Твінас цього разу заперечив.

— Нізащо! — затряс дзьобом і, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсім не розвалилася.

Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пінгвін вибачливим тоном додав:

— Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.

— З задоволенням пішов би повагом, — уперто правив своєї Кадриль.

— Нізащо! — Ще упертіше повторив пінгвін. — Усю дорогу мене совість мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на місці.

— Але, — не поступався Кадриль, — я вже стільки набігався по інших планетах, що потупцювати на місці мені було б великою втіхою... от!

І він, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.

Великому сищикові довелося витягти з-під крила люльку й кілька разів посмоктати її, щоб знайти спосіб здихатися цього причепи.

— Ну хай, — сказав Твінас, — тобі признаюся, чому я хочу побути на самоті.

— Я й сам добре знаю, — хитро повів вусом Кадриль.

— Знаєш?! — остовпів сищик. — Гм... що ти знаєш?

— Знаю, — випалив Кадриль, — що ти хочеш розгадати головоломку.

— Головоломку? Яку головоломку? — зовсім збентежився Твінас і знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тільки на цей раз він нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.

— Головоломку, як схуднути, — пояснив Кадриль. — і я знаю, і Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.

— Бач як... — Товстун полегшено зітхнув. — Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справді розумник. Як тільки залишуся на самоті, відразу візьмуся розгадувати.

— Та її навіть розгадувати не треба, — взявся запевняти його Кадриль. — Треба тільки бігати підтюпцем... ну я й забалакався... — засоромився зайчик, глянувши на тапку Твінаса. — Треба виконувати вправи "присісти — встати" — сто разів присісти, сто разів встати, і живота як і не було... — знову засоромився, що образив товстуна.

— Якщо вже так, — прикинувся ображеним Твінас, — ходімо кожен своєю дорогою.

І вони розійшлися — один праворуч, другий ліворуч. Хоч моріг був рівний, як стіл, та Твінас шкутильгав більше, ніж завжди. Він ішов тому, що біда його підганяла, а як по правді, то він з радістю залишився б у "Срібній шишці" і не відривав би очей від гордого личка, і болюче тремтячих вій Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорі, що тепер, коли вона сама себе висміяла, вона стала для нього в тисячу разів кращою і милішою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. І крім того, він повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто інший, як сам Твінас поцупив її із сумки