Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Ет, багато казати, та мало слухати, ― хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.

― Говоріть! ― наполягає дядько Себастіян.

― А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

― Хто ж вас ужалив?

― Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! ― Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. ― Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.

― Боже, як гарно! ― аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

― От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

― Бог Адама теж виліпив з глини, ― вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.

― Спасибі вам за радість, ― подякував гончареві дядько Стратон.

― І справді ви маєте хоч краплину радості? ― подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.

― Про що й казати, ― аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. ― І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

― Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

― Не знаєте ви ціни своїм рукам.

― Найшовся такий, що склав їм ціну, ― зажурився гончар.

― Що ж воно трапилось?

― Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

― Що?! Юхрим вас обклав?! ― одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

― А хто інший? Своячок!

― Не своячок, а книшохап! ― нахмурився дядько Себастіян.

― Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

― Ви йому про це казали?

― І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

― І ніхто не рятував вас?

― Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

― Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. ― Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

― Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

― Нащо він тобі на святий вечір здався!

― Я комусь зроблю його грішним!

― Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? ― знову розгнівався батько.

― На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

― Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

― Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! ― Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, ― йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.

З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

― І що ви скажете про нього? ― питається сам у себе кобзар.

― Що я скажу? ― обізвався дядько Стратон. ― Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий ― мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.

― А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.

― А він живе для лінії! ― засміявся Федоренко.

― Лінії! ― перекривив Себастіянів батько. ― Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?

Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю