Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
― І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?
― А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
― Ну, ви ще не знаєте мене, ― сумно похитав головою Юхрим.
― Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
― То чого так швидко? ― Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. ― Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, ― вона слизька, ― тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
― Іди, слизький, звідси! ― бліднучи, стишив голос Василь Іванович. ― Завтра ж передаси свої справи.
― Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! ― вискнув Юхрим.
― А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
― Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
― Відчиняй двері! ― підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
― Оце кому-кому, а мені дістанеться, ― зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
― За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! ― чаркується з гончарем Василь Іванович.
― Спасибі.
― Христино, бери чарку! ― наказав дядько Себастіян.
― Маю клопоту й без неї.
― Чого це не повну налили їй?
― Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, ― тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
― За твоє здоров'я, Христе.
― За ваше, люди добрі, ― і молодиця втерла очі.
― Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
― Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
― І де мої очі були, як ти дівувала? ― тихо спитав себе дядько Себастіян.
― Ой! ― тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: ― В лісах тоді були твої очі.
― І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
― Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
― А що це за хлопчак у тебе? ― зиркнув на мене Василь Іванович.
― Михайлик! ― одним словом відповів дядько Себастіян.
― Це часом не той, що космографію читав? ― примружився голова повітвиконкому.
― Він самий!
― То он який ти? ― дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. ― Дуже кортить читати?
― Дуже, ― ніяково кажу я.
― А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
― І посередині трошки, ― хитаю головою і не журюся.
― І що тепер читаєш?
― Ет!
― То чого запишався?
― О! Таке скажете, ― починаю пекти раків.
― Як ця книжка зветься?
― "Арабська земля і Магометова віра".
― А це тобі доконче треба знати? ― і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
― І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, ― обізвався дядько Стратон.
― Біда? ― співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
― Не так біда, як прибідок, ― одходячи, відповідаю йому.
― А читати ж хочеться?
― Аж душа болить.
― От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, ― і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. ― Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський[3] ― там тепер найкраща бібліотека.
― Оце діло! ― схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. ― Там книжок ― море!
― Ой! ― несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
― Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! ― націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. ― Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони
