Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!

― Ти справді не будеш його вбивати? ― не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. ― А ти що варнякав? ― і знову до дядька Себастіяна: ― То не будеш?

― Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.

Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.

― Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомученицю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по-людськи жити.

Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:

― Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?

― А він мене жаліє? ― тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка. ― Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої сльози! Скільки я тобі казала: не чеши чорта ― бісом станеш! Аякже!

― Тоді, хрещенику, тримайсь! ― дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати, зачепився в сінях за діжницю, упав, тихенько зойкнув і рвонув на себе сінешні двері.

― І тут утік! ― здивувалась і сумно похитала головою тітка Христина. ― Він, певне, і від смерті втече.

Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, і в цей час у дворі обізвався густий здивований голос:

― Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбій, побоїще чи попоїще?

― Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радість! Аж не віриться, натурально! А в нас кругом така необразованість ― і досі без цивілізації колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде свято! Не різдво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. ― солодкомовно зажебонів до когось Юхрим.

― Ти спершу обтрусись!

― Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од індивідуальної радості. Пробачте. От спасибі, що приїхали! У мене дома є така запіканочка, якої і в Санкт-Петербурзі при монархії не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але від цього зілля ніяк не відмовитесь. Я недалеко живу, ― не утрудните себе. Ощасливте мою хату.

― А хто тебе з цієї хати випроваджував?

― Ох, вам би персонально не питати, а мені індивідуально не відповідати, бо я не люблю наговорювати, ― Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб і там чули, який він справедливий.

― Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!

― Можу, Василю Івановичу, можу й повним, ― і одразу стишує голос: ― Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!

― Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?

― Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.

― А двері ж цілі залишились?

― Не знаю, мабуть, цілі.

― За що ж ви не помирились?

― За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян ― індивідуальний.

― Та що ти мелеш?!

― Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він ― пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.

― А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?

― От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішечки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!

― Ти дивись! Здорово сказано! ― в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.

― Кого це так розжалоблює мій пустослов? ― смутніла тітка Христина.

― Голову повітвиконкому, ― відповів дядько Стратон.

― Ще і йому заб'є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися? ― уголос дивується жінка. ― Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.

Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.

― Добрий вечір добрим людям, ― простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину. ― То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?

― Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, ― підростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догідливих нулі й підняв угору вказівний палець. ― О!

― І на кого ти, навіжений, окаєш? ― тихенько запитала тітка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:

― Познайомтесь, Василю Івановичу, ― моя вірна, благовірна і предана половина.

― Чи не тю на тебе! ― зніяковіла, засоромилась благовірна половина. ― Вже моєму на голові пошиття сивіє,