Samotni.com - Барбара Космовська
— О ні! — нарікала вона, підносячи руки до люстри. — Поет мало не помирає від тривоги, а тут позіхання! Що за бездушне покоління!
— Я сам умираю від тривоги! — зізнався він потім Зосі. — Замість просто сказати всім панянкам «я тебе кохаю», такий невдаха-романтик понаписував десятки книг. І я тих книг не прочитаю до кінця життя, не кажучи вже до іспиту.
— Ти щось маєш проти цих чудових освідчень? — спитала вона тоді, намагаючись вдати різкий тон.
— Я-то ні, але ці дівчата?.. — Він недовірливо похитав головою. — Їм довелося пробиратися через стільки рим, щоб зрозуміти, що їх хтось кохає…
— Так, їм пощастило! — заперечила Зося. — Сьогодні замість віршів ми отримуємо квиток у кіно або електронного листа: «Привіт, а ти крута ляля. Хочеш бути моєю дівчиною?» — вона процитувала уявні листи, голосно регочучи.
— Я б із цих двох вибрав квиток. Але на фільм про кохання, звичайно, — мирно закінчив хлопчина, зауважуючи в очах Зосі німий докір.
Відтоді кожен похід на вулицю Домейко перетворювався на подію. Вікторові раптом стало заважати занадто довге волосся. Він узявся оглядати свої нігті. З’ясував, що має геть нікудишнє взуття. І цей потертий светр з етикеткою «Made in England». Він подобався йому не менше, ніж раніше, але вперше хлопець відчув потребу стягнути його з себе. Ніби то не светр був старий, а картка із застарілою адресою, куди Віктор більше не вибереться.
Хлопець дивився на свій новий гольф. Графітова барва додавала йому серйозності, а трохи затертий картатий шарф — певної легковажності. Він нагледів його на базарі, за безцінь. Навіть Шимон протяжно свиснув, угледівши хлопчину, коли той, як нова копійка, зайшов учора до ательє.
— Нічогенько! — високо оцінив він хлопця. — А я думав, що ти підписав довічний контракт із фірмою, що шиє візерунчасті светри! — посміхнувся чоловік.
Йоанна ущедрила його на порозі найчарівнішою посмішкою.
— У мене є новина! — загадково заявила вона. — Для мене добра, для тебе — кепська! Зосі сьогодні не буде. Її щось у школі затримало, і вона телефонувала, щоб вибачитися. Тому я подумала, що ми могли б податися на Віслу…
Вона торохтіла, мов вітряк, наче хотіла швидкістю фраз, які вистрибували одна за одною, зберегти ніжний рум’янець, який легенько забарвлював бліді щоки.
— Трагічні новини, — тупцявся Віктор. — На щастя, мені подобаються уроки на природі, — докинув він мерщій. — Тільки, може, щось зроби з цими квітами. Вони для Зосі… — затнувся хлопчина, збентежений незручною ситуацією.
Йоанна з таким захопленням припала очима до жовтого букетика, що останнє речення він додав квапливо.
— Звичайно, для неї, — Йоанна сягнула рукою до квітів, що яскраво жовтіли в руках Віктора. — Зачекай, я поставлю на її письмовому столі, — вона зникла в кімнаті. — Я зараз накину куртку і швидко взуюсь. — Вона поморочилася з довгими шнурками і вже за хвилину могла б поповнити лави військового десанту.
— А це тобі.
Вона недовірливо дивилася на три гілочки кудлатих котиків. Вона хотіла щось сказати, але через Вікторове збентеження і ніякове мовчання дівчина взяла їх без жодного слова.
Йоанна встромила носика в скромний подарунок, а коли підвела очі, Віктор був вражений, що така простенька рослина може викликати стільки задоволення.
— Ти не глузуєш з мене? — спитав хлопець про всяк випадок.
— Ти, мабуть, жартуєш! — пирхнула дівчина, знову притуляючи букетик. — Я ніколи не отримувала квіти від… ні, взагалі… — затнулася вона, перш ніж рушити по другу вазу.
Вітер з-над річки переможно махав шаликом Йоанни. Із його сміливим штурмом розвіялося тепло березневого вечора. Дівчина відгорнула комір і засунула в кишені змерзлі руки.
— А ще хвилину тому тут була весна, — Віктор недовірливо роззирався довкола.
Вони поволі брели вздовж мерехтливої лінії берега.
— Я колись утік із дому і сховався… бачиш онде кущі глоду? Ото в них! Справді! — мовив він Йоанні, дивлячись у сповнені недовіри очі. — Мені було років шість чи сім… У квартирі був скандал. Мама складала валізи, бабуся з тріском грюкнула дверима у свою кімнату і, як усі бабусі, плакала. Ідеальна мить, щоб зникнути.
— Ти думав тоді про бабусю?
— Гм, — кивнув він. — Напевно, і про неї теж… Та більше про маму. Я хотів, щоб вона мене шукала і спізнилася на літак.
— Гарний план і підступний! — пошепки зауважила Йоанна. — І де вона тебе знайшла? Тут? Над Віслою?
— Вона мене не шукала.
Хлопець і дівчина йшли мовчки до закруту розгойданої річки.
— Я теж колись сховалася. — Йоанна стала біля похилого дерева: досить було трохи роздивитись, і воно вже стало для них лавкою. Дівчина і
