Samotni.com - Барбара Космовська

— Приходила, а чого ж, — голос Шимона звучав тепло і так спокійно, що Віктор наважився глянути на свого співрозмовника. — Ти маєш знати, що насправді ми, себто малі парубійка в коротких штанцях, чекали саме її. Королеву ротонди…

— Жартуєте? — на губах Віктора несподівано з’явилась гримаса неприязні.

— Ні, — Шимон, здавалося, забув про свого слухача. Його погляд прикипів до світлини якогось приміського пікніка, де група юнаків і дівчат застигла на мальовничому краєвиді. — Краля була така, що хоч куди! — зітхнув він раптом. — Запальна і так сміялася, що всі, хто чув її, починали й собі сміятись. А іноді, коли на хвилину ставала поважна, то робилась якась таємнича і… недоступна. Коли я запрошував її на танці…

— Ви запрошували? Мою матір? — Віктор здивовано похитав головою.

— Усі запрошували! — захищався Шимон. — Коли вона погодилася прийти, я кілька годин простояв на сходах, чекаючи і вдивляючись у темряву: коли ж, нарешті, з’явиться!.. Вона завжди йшла таким пружним, рішучим кроком, і я міг відрізнити її ходу від будь-чиєї. Іноді вона так і не з’являлась у кінці букової алеї. Приятелі глузували, що я — наївняк, дурний на голову, і я вертався додому, лютий на неї та на весь світ. «Ніколи більше!» — обіцяв я собі…

— Я б теж злився, — хутко запевнив Віктор, але миттю замовк.

— А потім я вибачав її. І знову ж таки, сповнений надій, стовбичив на тих мармурових сходах. Я пам’ятаю їх краще за паркет, — він розсміявся, підводячи очі на Віктора. — Твоя мати була чарівна, і кожен із нас полював лише на неї, коли починала грати легка музика.

Запала тиша. Віктор косо глянув на Шимона. Він багато б дав, аби з’ясувати, чи відтоді лишився в душі Шимона безсилий гнів на ту безвідповідальну дівчину, що з часом перетворилася на безвідповідальну матір Віктора. Чи, може, як і раніше, криється в ньому та давня, юнацька терплячість, з якою він чекає на когось особливо важливого. Терплячість, яку Віктор так добре знав, яка супроводила його щодня, коли він вмикав радіо, щоб почути прогноз погоди в Лондоні.

Але Шимонове обличчя і далі було незворушне. Так наче його на довгий час оповив англійський туман.

— Я б не пробачив, — Віктор здивувався, що сказав це вголос. — На вашому місці не пробачив би, — додав він з раптовим запалом.

— Кожен гнів коли-небудь минається, — Шимон пильно дивився йому у вічі. — Напевно, сьогодні ще тобі здасться, що я не маю рації, еге ж? — закінчив він, на якусь мить замислившись, а відтак щосили захряснув альбом. Начебто хотів у такий спосіб змусити замовкнути минуле, яке прозирало крізь пожовклі світлини.

— З дівчиною інакше… — У голосі Віктора бриніла нота гніву. — Можна пробачати, не пробачати — як не та, то буде наступна. Але коли роками чекаєш свою матір, то знаєте… — глухо засміявся хлопчина і ніяково підвівся. — Уже пізно, а ще доведеться їхати через затори на дорогах, — швидко змінив він тему.

— Почекай, у мене для тебе дещо є, — Шимон пішов у фотолабораторію.

За хвилю він стояв у дверях зі світлиною. З неї посміхалася до Віктора мати. Вона стояла біля дитячого візочка, в якому сидів він, одягнений у якусь страшезну шапку з відстовбурченими вушками. Він — з усією серйозністю своїх двох чи трьох рочків. Вона — навпаки: з темними очима й губами, занадто підкресленими яскравою помадою, мало не порскала сміхом. Як дівчисько на прогулянці зі своєю улюбленою лялькою.

«То я прискіпуюся, — подумав Віктор. — Вона тягала мене мало не з горища крутими сходами, я сидів на сонечку, пив молоко, ріс як гриб дощового літа і ні про що не думав. Шкода, що я цього не пам’ятаю. Було, мабуть, добре…

— Візьми її, — Шимон приязно підморгнув, ніби довірив Вікторові свою хтозна-колишню військову таємницю. — Мені подобалося на неї дивитися. Тепер твоя черга…

— Чи можу я запитати вас дещо? — рука Віктора вже лежала на клямці, але хлопець, як і раніше, стояв непорушно.

— Звичайно.

— Той Майор… невже без мене не впорався б у якомусь штабі… Це ваших рук справа?

— Моїх.

— Я так і знав… І ще одна річ. Чому ви… Ну, теє, так і не одружились? Я просто подумав, що з вас був би гарний батько, — зауважив хлопець, раптом збентежений власним запитанням.

— Бачиш… — з Шимонового обличчя миттю зник веселий вираз, та й голос його зазвучав невпевнено. — Так якось вийшло.

— Зрозуміло. То завтра в той самий час?

— Якщо взяти до уваги сьогоднішній бульйон, то, може, навіть трохи пізніше, — підморгнув чоловік, простягаючи руку на прощання.

Коли мені було стільки років, скільки зараз моїм учням, я читала ночами «Самотність бігуна на довгі дистанції».[16] Я втікала від почуття образи, як це робив головний герой. Я надихалася його бунтом, бо не знаходила в собі мужності, щоб стати опором світові. І так само, як він, вважала, що свобода вимагає самітності, що захистила б нас від лихого світу. Врятувала б розум. Серце. Залишила б нам доброту, схожу на якусь крихку коштовність. Краще у ній не зізнаватись. Як же сталося так, що мене виховували романи? Звичайно.