Samotni.com - Барбара Космовська

У мами не було часу, щоб поговорити зі мною. Вона працювала понаднормові й додаткові зміни в лікарні, щоб заплатити борги мого батька. Вечорами вона чекала його, знаючи, що він не повернеться. А у вільний час ховала від мене сльози, яких не могла зупинити навіть найбільша втома. Її дитиною був тоді мій батько, а не я…

Сьогодні я порівнюю себе з тією юною ліцеїсткою, якою я була багато років тому, з моїм ім’ям і такими ж косичками. Я згадую її з великим сумом. Шкода, що її навчили увічливо замовкати, а не розкривати проблему. Їй було визначено місце поміж слухняних дівчаток, хоча вона хотіла кричати про те, що справді відчуває. З цього погляду нинішнім «бігунам на довгі дистанції» легше, вони якимось чином вибороли право на свої аргументи. Їм уже не доводиться самотужки досягати власної мети. А проте вони є. Я зустрічаюся з ними щодня у школі, в інтернеті. У повідомленнях про злочинність молоді. Часто це герої рубрики про самогубства, жертви насильства… Самотні діти, які долають довгі кілометри життєвих марафонів, за фінішем яких лежить примарне майбутнє.

У цьому місці я маю написати: «Я вже це проходила». І гордо посміхнутися. Натомість я щоденно це проходжу, а коли мене ніхто не чує, наспівую «Цирк» Марії Пешек, правда, трохи фальшиво:

Та як жвавий стримати вітер? І як мені вмовити серце, щоб спало? Я знов рвучке дихання кидаю (…), Та цього замало — так, так, Щоб жити, цього ще замало. Джентльмен і білка

Останній тиждень березня щодня щедро приносив весну. Після дощу залишалися рубці калюж, які раз у раз висушував теплий вітер.

— Застебни куртку, хлопче! — заламувала руки пані Батутова. — За дверима страх як холодно, а йому, бач, жарко! Як ти до дівчини зі шмарклями підеш? А нежить легше піймати, ніж дівчину!

— Я хотів би якийсь невеликий букетик, пані Ганю, найкраще весняний і не дуже дорогий.

— Тільки подивіться, який економіст! — буркотливо засміялася квітникарка. — Звісно, дешевий. Не пущу ж я тебе з орхідеєю до якогось дівчиська!

— Це для моєї вчительки, — Віктор одразу знищив ілюзії пані Гані.

— Та всі вони вчительки! — бурчала Батутова, вибираючи у відрі стрункі нарциси. — Так тебе навчать, що й думки не позбираєш! Стільки вистачить, — професійно оцінила вона скромний пучок, перев’язавши його стрічкою.

— Я б узяв ще три цих вербових гілочки, — Віктор сягнув рукою вниз по пухнасті котики, що стирчали на безлистій гілочці.

— Кара небесна з цими твоїми… вчительками! — радісно пожартувала пані Ганя. — Ледве виріс над прилавком, а вже двох сорок упіймав за хвіст! Ти за цими романами пильнуй, синку. Та застебни ж куртку, поки вовк тобі не заскочив під сорочку!

Місто пливло вперед у щоденній метушні. Віктор обережно поклав квіти в рюкзак, перш ніж пірнути у хвилю перехожих.

Він ішов повільно, сам здивований «квітковими» закупами.

«Нарциси для Зосі…» — розважав він. І не треба, мовляв, дякувати. Він скаже, що це так трапилося. Що він просто проминав якусь стареньку жінку і йому шкода було дивитися на бідолашну бабусю.

Мовляв, купив за копійки. Їх як поставити у воду, то, може, з день і постоять — запропонує він.

Гірше буде з котиками… Він ніколи ще жодній дівчині не дарував квіти. Колись дарував матері. Вкрадені з квітника. Заносив їх разом з дільничим. Дільничий тримав його за вухо, а Віктор так від болю стискав букет, що там лишилися самі стебла. Це були, мабуть, найдорожчі стебла у світі, але мати заплатила штраф із посмішкою… А може, лишити ті котики в рюкзаку? І нащо він їх купив?! Він наче збирався вручити їх Йоанні… Вона й справді виявилася дуже приємною. І взагалі не така бундючна, як він гадав раніше. Вони сміялися, пригадуючи чергу в аптеці. Хлопцеві довелося заприсягтися, що тоді, під час випадкової зустрічі, він не кепкував з її волосся, а просто милувався ним. Певно, милувався він не так, як слід, адже він розуміється на жінках як свиня на апельсинах. Знає тільки, що вони ні з того ні з сього ображаються і болісно реагують на щось своє. Його попустило, коли дівчина зізналася, що вона й сама мала про нього не кращу думку. І коли вона побачила його на порозі квартири, залюбки грюкнула б дверима…

Насправді, вони тільки-но почали балакати. Зося запізнювалася через затори, тож слово за словом… А слів чомусь виявлялося дедалі більше і більше. Немов здавна вони ховалися десь усередині, скрутившись і бунтуючи, проте й шукаючи нагоди своєчасно вискочити з криївки. Забриніти щирістю, заіскритись і назад заскочити. Коли вона розповідала йому про Сирію, в її очах світилося тамтешнє сонце і в кімнаті ніби з’явилися тіні старих друзів. Йому здавалося, що вдвох із нею він пірнає у вечірнє море і вишукує посеред теплих пісків живого скорпіона. Потім, за хвилину, завдяки рудокосій проводирці він оглядає десь на півночі, в далекій Тель-ель-Амарні,