Samotni.com - Барбара Космовська
Директорка також посміхається. По-робочому. Неначе позує для невидимого об’єктива. Вручаючи їй чек і альбом картин, вона схиляється над Каєю.
— Це ще не все, — каже вона з виглядом покровительки мистецтв. — Ти також отримаєш стипендію на розвиток таланту.
— Від школи? — Кая нетямиться від утіхи.
— Швидше завдяки школі. Це… міністерська нагорода, — директорка приховує збентеження за серйозністю. — Без допомоги нашої вчительки малювання її б не було. Тож радій! — І вона знову посміхається невидимому фотографу.
— Я радію, — шепоче Кая. У неї складається враження, що ту стипендію вона мусить зараз же віддати неперевершеній учительці малювання.
Дівчина повагом повертається на місце. Гордо проминає кілька недбало кинутих «телятин», «свиноматок» і «кашалотів». Вона чує зневажливе шепотіння Каськи («Зробила, бач, з мазанини бабло! Тепер уже заслужила на потрійні відбивні!»).
Вона чує Євку — ту, з гарненькими кучериками і пігулкою «екстазі» в невеликій сумочці («О, я не можу! Як вона на сцені вигнулася! Не інакше, як у лісі щось велике здохло!»). Усвідомлення того, що вона — не об’єкт колективного захоплення, додає їй сил. У відповідь на «телятину» посилає Касьці дзвінкий поцілунок. Почувши про свою «гнучку» поведінку на сцені, скоса блимає на Євку. І вже стоїть поруч із Йоанною, м’яко вітаючись кулачок об кулачок. На щастя.
Слабачка знову боїться власної тіні. Її голос звучить як колискова серед гармат.
— Велике прохання до тих, хто постраждав від чергових крадіжок у роздягальні, записатись у цей список! — вона намагається перекричати дедалі сильніший гамір. — Поруч з іменами зазначте, скільки у вас украли!
Йоанна вражена, що Слабачка так серйозно ставиться до школярів: як-не-як, а для них вона є хіба що якоюсь перешкодою, коли ті летять по школі до вхідних воріт. З її делікатністю і тактом вона повинна викладати в якомусь університеті. «Адже тут вчать лише грубих правил, — думає вона, співчуваючи тендітній білявці. — У цьому класі потрібен різник, а не орхідея…»
Коли список досягає Каї та Йоанни, він являє собою хіба що відображення шкільного почуття гумору. Серед найбільш потерпілих — Каська і Матеуш. У неї поцупили тисячу євро, а в нього — лотерейний білет з мільйонним виграшем. Інші жартівники обмежуються тисячами злотих і доларів. Ірміна, Анна і Лукаш, певно, не жартують. У них у роздягальні витягли по двадцять і п’ятдесят злотих. Кая хитає головою. Сюди вона не запишеться.
— Насправді я ніколи не залишаю гроші в роздягальні, — пояснює вона пошепки спантеличеній Йоанні. — Я краще куплю собі фарбу або якийсь гаджет для братів, аніж докладу комусь на пиво чи наркоту.
Йоанна ретельно виводить своє ім’я. Трохи порахувавши, вона записує суму: сто п’ятнадцять злотих. Несподівано дівчина розуміє, що ця втрата не викликає у неї, та й раніше не викликала, жодних емоцій. Як завжди.
«Якби йшлося про якусь солідну суму… — думає вона, записуючи цифри. — А так ця пайка для злодія — це як непорушний пункт шкільного статуту… Тут узвичаїлося загарбання чужого…»
Вона посміхається, згадавши, що в боковій кишені власного рюкзака лежить кілька інших, теж поцуплених дрібничок. «Якщо їх не буде знайдено, сестра може луснути від злості», — зітхає дівчина з тривогою. Десь цієї ж пори Зося, мабуть, кидає останній погляд у коридорне дзеркало і похапцем збігає сходами, кваплячись на побачення з Кшисем. Але це унікальна ситуація, швидко виправдовується вона подумки. Адже рідко так буває, що і вона, і Зося мають побачення в один і той самий час.
Останньою думкою сміливо міг би починатись і лист до матері, тож, недовго думаючи, Йоанна дістає із зошита жовту листівку і довго працює над заголовком, оздоблюючи його кількома дрібними квіточками.
Зося не шукала своєї косметики. І не кинула на адресу сестри якогось відповідного епітета. Не побачилася вона і з Кшисем. Йому довелося самотужки вибирати пристойний подарунок батькові на день народження. Вона навіть не почувалася винною, коли відмовилась від запланованих закупів, кинувши мимохідь: «Вибач, сьогодні не можу!» І поклала слухавку, перш ніж у ній зазвучало тривожне запитання: «Що сталося?!»
І навіть якби жінка почула це питання, якби ще якусь хвилю притискала телефон до мокрої щоки, вона пробурмотіла б щось у відповідь, та й то не до ладу. Або щось би збрехала. Могла б рубонути щось типу таке: «Це не пов’язано зі мною» або згадати про проблеми в школі. Імовірно, вона вибрала б одну з тих правдивих, а проте страшенно далеких від істини версій.
Вона сиділа на лікарняній лаві. У вузькому коридорі, схожому на глухий кут, який оберігала від небажаних поглядів жовтувата шибка. За нею маячіли рухливі постаті, що крутилися якось незрозуміло, навіть безцільно. Так само вона думала, коли за цією шибкою реанімовували її матір. І в той час Зося теж почувалася винною, що вона така самотня, нікому не потрібна. Сидить собі на самоті й не заперечує, що якісь незнайомці з відділу інтенсивної терапії борються замість неї.
Їй пообіцяли, що якщо Мальвіна погодиться, то їй дозволять зазирнути до неї.
«Зазирнути… Ох і звучить! — подумала вона, нервово шукаючи хусточку. — Так, наче я збиралася з нею погомоніти. Начебто всі ці метри
