Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
На мить Вітькові стало моторошно. Але тільки на мить.
«Та це ж світло мого ліхтаря! — збагнув він. — То, мабуть, Олешко світить ним!»
Тим часом проміння опускалося все нижче до землі і все ближче до половецького табору. Ось воно торкнулося верхівок дубів, перекреслило стовбур берестка, до якого був прив'язаний Вітько, і зупинилося на дахові намету, звідкіля з повискуванням виборсувався світлий син половецького хана.
А потім з пагорба заревло. Глухо, натужно, погрозливо. І, судячи з того, як гойднувся мертвотно-жовтий промінь, велетенська тварина почала спускатися у видолинок — прямісінько на половецький табір.
Залементували, заметушилися степовики. Цвьохнули тятиви луків і з десяток стріл полетіло у бік невидимої потвори. Та, мабуть, лише роздражнили її, бо ревіння подужчало.
Світлий Андак врешті-решт вибрався з намету. Миттю скочив на коня і вже з темряви заволав:
— Хапайте бранця! Беріть його з собою!
До Вітька кинувся тлумач. Проте не встиг він зробити і двох кроків, як йому в горлянку вп'ялася стріла. Інші половці відсахнулися від бранця.
Ревіння на мить завмерло. Натомість пролунав дзвінкий насмішкуватий вигук. Вітько ладен був заприсягнутися чим завгодно, що то кричить Олешко Попович:
— З нами Змій! Ату на половця!
У відповідь з іншого боку долетіло:
— Там — Змій, а тут — Муровець!
Важкий тупіт копит, що долинав з-за пагорба, небавом заполонив нічний степовий простір. Зміїв погляд блукав низько над землею і у засліплених половців вивалювалася з рук зброя. З несамовитими зойками кидалися вони в той бік, де паслися табуни. Проте коні, нажахані не менше за своїх господарів, сполошено іржали, ставали дибки і мчали світ за очі. Піші половці з прокльонами поспішали їм услід.
Вітько щільно притиснувся тілом до тонкого стовбура — щоб не наскочили на нього кінні і щоб захиститися від стріл, що раз по раз висвистували в повітрі.
— Мирку, де ти? — почувся неподалік знайомий голос. — Ти живий?
— Лидьку! — вихопилось у Вітька.
З темряви вилетів кінь. Лидько зіскочив з нього, вихопив ніж і миттю розрізав пута.
Вітько спробував підвестися, проте тут же мішком зсунувся на землю.
— Що з тобою? — перелякався Лидько. — Ти поранений?
— Ні... то я так... довго був прив'язаний.
— То побудь ще трохи тут, Мирку. І нікуди не відходь, гаразд?
Лидько знову злетів на коня і помчав туди, де шаленіла січа.
Власне, січі вже не було. Не тямлячись від жаху, поспішали степовики у глупу ніч, а на їхніх плечах висіла руська кіннота. І не одна сотня нападників наклала головами у цю ніч.
Дещо про Микулу Селяниновича
Поволі розвиднювалося.
Поруч з Вітьком зупинив змиленого коня Ілля Муровець. Він поклав поперек сідла шипасту свою довбню і з неприхованою заздрістю поглянув у той бік, куди покотилася погоня.
— Ет, не дано мені ганятися за тими полинцями, — охриплим голосом мовив він. — Надто вже прудко бігають. Е, небоже, що це з тобою?
Вітько плакав. Сльози густо котилися по його обличчю. Він судомно схлипував і ніяк не міг зупинитися.
Важка Муровцева рука обережно торкнулася до скуйовдженої голови хлопця.
— Ну ж бо, годі, — лагідно мурмотів велет. — Усе гаразд, парубче. Усе вже позаду.
— Вони... били мене... — крізь сльози скаржився Вітько. — Та я нічого їм... не сказав.
— Молодець, Мирку. Ти справжній русич, — похвалив його Муровець. — Тільки ж навіщо плакати?
— Та я вже не плачу...
Вітько витер полою сорочки рештки сліз і вдячно посміхнувся велетові.
— Як ви мене знайшли? — поцікавився він.
— То все Лидькова робота. Добрячий з нього вивідувач може вийти. А Змієве око придумав Олешко. Ну як — гарно вийшло?
— Гарно, — згодився Вітько. — Навіть я перелякався спочатку. Спасибі вам.
— Знайшов за що дякувати, — відмахнувся Муровець. — Ти краще скажи: чув ревіння, чи ні?
— Ще й як! Половці ледь не збожеволіли з жаху.
— То моя робота, — похвалився Муровець. — Так, розумієш, старався, що аж захрип.
Збуджено перегукуючись, поверталися римівські дружинники у діброву. Втрат з їхнього боку не було. Хіба що дід Овсій кректав і час від часу потирав плече.
Чи не останніми під'їхали Олешко з Лидьком. Повернулися вони не самі — між ними скособочився на коні світлий син половецького хана Андак. Він набурмосено глипав навсібіч.
Лидько аж сяяв з радощів. Ще б пак — він же уперше брав участь у такій битві! А от Олешкове обличчя було чимось стурбоване. Попович міцно обійняв Вітька, затим відвів його убік і тихо, аби ніхто не почув, сказав:
— Кепські справи, Мирку, ой і кепські!
— А що таке? — стривожився Вітько.
— Не світить більше твій, як його... ліхтарик, от що. Якась погань влучила в нього.
— Подумаєш — ліхтарик! — усміхнувся Вітько. — А я вже аж злякався. Гадав, щось інше трапилося.
— Е, не кажи. Той ліхтарик добряче нам допоміг. І ще не раз допоміг би. От би дізнатися, яка погань в нього вцілила! Я б їй голову задом наперед скрутив і сказав би, що так і було.
Та все ж Олешко повеселішав. Зиркнув на набурмосеного Андака, потім підморгнув Вітькові і зненацька загорланив:
— Гей, дядьку Ільку! Як там наш Змій? Погодували вже його?
Муровець поволі розгладив вуса. Подумав.
— А навіщо його годувати? Він вже сам себе погодував. Думаю, не менше десяти полинців схрумав.
— Наївся?
— Хто його зна. Може, наївся, а може, ще хоче.
Олешків погляд ніби зовсім випадково зупинився на синові половецького хана.
— А що, коли ми цього віддамо Змієві на закуску? — запитав він.
Світлий Андак затіпався. Обличчя його посіріло.
— Н-н-не треба! — вереснув він. — Не робіть цього! Я великий викуп дам! Мій батько, хан Курнич, нічого не пошкодує!
— А нащо нам той викуп! — зневажливо сплюнув Олешко. Все ж наполягати на своєму не став.
До них під'їхав Лидько. Він усе ще не міг віддихатися..
—
