Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
— Я — Рутеня. Будемо бітіся?
Битва
Муровець ніби й не чув, що йому пропонував Рутеня. Руський велет опустив голову і про щось думав.
А половець уже сміливіше роз'їжджав перед руськими дружинниками. Йому здалося, ніби Муровець його побоюється.
— Дядьку, навіщо саме вам битися з ним? — блискав очима Попович. — Пустіть мене на нього!
— Не те кажеш, — зупинив його Муровець. — Не те.
А половець тим часом геть посміливішав.
— Іди сюди, не бійся, — під'юджував він Муровця. — Я тобі зроблю не дуже боляче. Чик — і гаплик!
Половецьке військо зареготало.
— Боягуз! Га-га-га!
— Пацюкова душа!
— Тікай, поки не пізно!
— Оце саме те, що мені треба, — нараз повеселішав Муровець. — Чуєш, Олешку, як ті злидні мене ображають!
— Що ж тут веселого? — не зрозумів Олешко.
— А те, що я зараз і справді візьму та й ніби ображуся. А ви ж дивіться, не ловіть гав!
Ілля Муровець високо підняв голову.
— Це ви мені кажете?! — загримів над болотом його дужий голос. — Це я злякався? Ану, де той підсвинок, що називав мене боягузом?
Затим Муровець смикнув повід і його важковаговик посунув уперед. Проте не в бік Рутені, що нетерпляче гарцював між військами, а в самісіньку гущу ворогів, звідкіля щойно долинали глузливі вигуки.
— Ану, виходь! — гримкотів Муровець, здійнявши свою ковану залізом довбню над головою. — Зараз подивимося, хто з нас боягуз! Ану, допустіть мене до того крикуна!
І таке шаленство чулося в голосі руського велета, така лють, що половці на мить сторопіли. Рутеня натягнув було повід, аби заступити Муровцеві шлях, проте Ілля гарикнув на нього таким голосом, що половецький кінь звівся дибки і позадкував.
А важковаговик Муровця уже врізався в половецькі лави. Його довбня зі свистом опустилася на перші ворожі голови.
— Де ти, песиголовцю?! — гукав Муровець. — Та розступіться, кажу, бо й вам дістанеться. Дайте-но його сюди!
Половці, що були віддалік, ставали на стремена і витягували шиї. Їм було цікаво, добереться цей руський богатир до свого кривдника, чи ні.
І поки вони збагнули, що до чого, поки вихоплювали з піхов свою зброю — руське військо бурею налетіло на них. Гримнуло так, ніби озвалися десятки громів. Глухо застугоніла земля. Курява і зойки поранених злетіли до неба.
— Час і нам починати, — сказав дід Овсій і змахнув рукою. З болота у половців вдарило з півсотні стріл. Потім ще раз. І ще...
З десяток половців повалилося на землю. Проте відповісти своїми стрілами, чи бодай прикритися від болота щитами, чужинці вже не могли — щити їм потрібні були проти руського війська. Проте й вони не завжди допомагали.
Раз по раз здіймав Ілля Муровець тяженну свою довбню і з хеканням опускав її на ворожі шоломи. З боків і зі спини його прикривало кілька дужих дружинників. І там, де вони проходили, лишалася широка просіка. В ту просіку вривалися піші русичі. Так і йшли вони за Муровцем, мов нитка за голкою, краючи на шмаття половецьке військо.
В центрі точився жорстокий двобій. Там зійшлися у герці Попович з Рутенею. Їхні сила і спритність виявилися майже однаковими. Коні світили один на одного налитими кров'ю очима, ставали дибки, гризлися...
Ще важче доводилося богатирям. У тісняві бойовиська вони не могли навіть як слід розмахнутися мечем. Тільки й того, що штурхали один одного щитами, намагаючись вибити з сідла. Все ж важчий половець поволі, крок за кроком, відтискував Поповича до болота. Рутеня намагався загнати суперника до трясовини, де той не зміг би спритно ухилятися від ударів.
І, може, важко довелося б Поповичу, якби не Лидько.
— Тримайся, Олешку! — вигукнув він і, майже не цілячись, відпустив тятиву лука. Стріла вп'ялася в ногу половецького коня. Кінь похитнувся і, підштовхнутий іншими кіньми, завалився набік.
Проте Рутеня вже стояв на ногах.
— Що, кінний на пішого? — криво посміхаючись, запитав він Поповича.
— Ні, піший на пішого! — відгукнувся Олешко і теж зіскочив з коня.
Проте й тут їм не було де розвернутися. Ратники стисли їх так, що мечі виявилися непотрібні.
— Будемо боротися? — запитав половець.
— Будемо! — згодився Олешко.
Боротьба виявилася короткою. Не встиг половець зімкнути обійми за спиною русича, як Олешко спритно пірнув Рутені під плече, розвернувся і щосили смикнув за руку. Половець важко гепнувся на землю. Блискавкою змигнув у повітрі ніж русича і за мить усе було покінчено. Олешко злетів на коня і заволав до болота:
— Наша взяла! Спаси Боже тебе, Мирку, за науку!
Половці розгубилися. У такій тісняві перевага була за могутнішими русичами. Ще трохи — і нападники повернуть коней назад...
— За мною! — вигукнув дід Овсій. — Мерщій у човни!
Він з силою відштовхнувся тичкою і його плоскодонка вужем ковзнула до протічка, що вився уподовж берега.
— Куди ми пливемо? — запитав Вітько. Він випустив більше половини стріл зі свого сагайдака.
— До Кривої діброви, — коротко відказав дід Овсій. — Там заховані наші коні.
Тепер Вітькові стало все зрозуміло. До Кривої діброви, що звивалася між Сулою та болотом, було кількасот метрів. Навколо ж болота — кілометрів зо три. І доки половці розвернуться, доки промчать оті три кілометри — молодша римівська дружина встигне зустріти їх як годиться.
Та все ж вони трохи припізнилися. Більша частина вцілілої орди вже встигла перебратися за Сулу. До річки щосили гнали лише невеликі групи вершників, і над їхніми головами час від часу зблискував Олешків меч. Кінь Поповича не поступався швидкістю половецьким.
І тут трапилося несподіване. Невисокий степовий жеребчик, на якого скочив Вітько, зненацька заіржав і кинувся навперейми втікачам. Мабуть, серед половецьких коней угледів свого приятеля. Вітько щосили смикав за вуздечку, проте нічого вдіяти не міг. Жеребчик ніби сказився. Вже й піна виступила на його губах, вже й кров на них з'явилася, проте кінь лише набирав швидкість. За хвилину він увірвався у рідкі, розсипані по всьому полю, лави утікачів.
— Спинися, Мирку! — відчайдушно кричав Лидько. — Падай! Стрибай з коня!
Вітько злякано глипнув на землю. Вона з такою швидкістю втікала з-під жеребчикових ніг, що падати він не наважувався.
Половець, якого саме наздоганяв зшаленілий Вітьків
