Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
— Стрибай, Мирку! — кричав Лидько. — Або вертай до нори! До нори, чуєш!
А сам уже стявся з найближчим половцем. Бився не згірш, аніж бився Олешко тоді, коли Вітько вперше побачив його.
Але вже налітав на Лидька зі спини ще один половець-утікач, за ним поспішав інший... І в цю мить навколо Вітькової шиї обвився зашморг.
В половецькому полоні
Недобиті половці мчали кілька годин. І все озиралися назад. Нарешті сповільнили свій біг — погоні не було.
Вітько, міцно прив'язаний до сідла, їхав у самій гущі степовицької орди. Поруч галопував половець, котрий захопив Вітька.
Він почувався гордим і щасливим. Ще б пак — полонили одного-єдиного русича — і то його, Смокви, робота! Дарма, що цей полонений майже дитина.
— Ти єсть мій раб, а я — твій пан Смоква,— каліченою мовою втовкмачував він Вітькові, коли половці на якусь часинку зупинилися у видолинку, щоб спочити і напоїти коней. — Що захочу, те з тобою й зроблю, зрозумів? Продам ханові. Будеш кумис мені робити. З живого шкуру здеру... Чуєш? Спробуй тільки ще раз крутнутися!
І Смоква зареготав. Втім, не хмурилися обличчя і в інших половців. Що далі від Сули, то жвавіше вони перегукувалися, а згодом хтось затяг протяжну половецьку пісню.
Схоже, поразка біля Портяної половців не дуже засмутила. Мабуть, мав рацію дід Овсій, що ця орда лише вивідувала, що й до чого. А десь неподалік, можливо, готуються до нападу інші орди.
— Швидше, швидше! — хрипким голосом покрикував Смоква і періщив нагаєм то Вітька, то Вітькового жеребчика. Вітькові діставалося частіше, видно, половець коней любив більше, ніж людей.
Вечоріло, коли орда зупинилася на ночівлю. Для цього вона обрала невелику діброву у видолинку межи трьох похилих горбів. Запалали багаття, гостро запахло смажениною. На пагорбах забовваніли постаті половецької сторожі.
Смоква на хвильку відлучився. Повернувся зі жмутом лопухів. Загорнув у них шмат м'яса і застромив між жарин. Те саме зробили й інші половці. Час до часу вони кидали на Вітька такі байдужі погляди, мовби це була не людина, а щось таке, про що й говорити не варто.
Вітько сидів неподалік багаття зі спутаними ногами. До пут була прив'язана і його ліва рука. Вузький ремінець боляче впивався в тіло, проте Вітько змушував себе терпіти.
Хвилину тому він попрохав половця, щоб той трохи ослабив зашморг. Але у відповідь отримав нагаєм по спині.
Хотілося їсти. Та ще більше хотілося пити. Вітько мовчки спостерігав, як пожадливо давилися степняки гарячим м'ясом, запиваючи його білою рідиною зі шкіряних міхів.
Один з половців жбурнув у його бік кістку з залишками м'яса. Вітько потягся до неї, проте інший ніби випадково наступив на кістку чоботом. Половці зареготали.
Ще один половець простяг бранцеві дерев'яну чашу з білою рідиною. Вітько вже доторкнувся до неї пальцями, але половець у ту ж мить підніс її до свого рота і, прицмокуючи, випив усе до краплини.
Навколо багаття покотилися з реготу.
Вже сутеніло, коли до вогнища під'їхав старий половець. Він щось коротко наказав Смокві, і той схопився на рівні. Наче мішок, перекинув він бранця через коня, усівся сам і поволеньки рушив услід за старим.
Зупинилися вони біля просторого намету. Неподалік од нього напівлежав на кошмі молодий половець з ситим рожевим обличчям.
Смоква зіскочив з коня і вклонився йому майже до землі.
Рожевощокий половець мовив до Смокви кілька слів. Той приклав руку до серця. Тоді рожевощокий видобув зі складок одежі гаптований гаманець, витрусив з нього кілька монет і кинув їх Смокві. Той спритно упіймав їх у повітрі і, низько кланяючись, відійшов у темряву.
Рожевощокий молодик, вочевидь, був у цій орді за головного. До нього зверталися лише з поклонами. Він же у відповідь ліниво кивав головою. Та й то, коли вважав за потрібне.
Про Вітька рожевощокий наче забув. Лише трохи згодом коротко затримав на ньому свій погляд, щось прохарамаркав — і в ту ж мить дужий поштовх у спину звалив хлопця на землю.
— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, не любить, коли на нього витріщають очі, — почув Вітько за собою.
Світлий Андак ствердно хитнув головою і заходився цмулити зі срібної чаші білу рідину.
Звечоріло. До багаття звідусюди насувався туман. На небо висипали перші зорі. Інколи з-за горбів у долину проривався холодний вітер і Вітько мерзлякувато щулився. Від спраги вуста йому пошерхли і стали жорсткі, як терпуг.
А рожевощокий усе цмулив зі своєї чаші. Нарешті відставив чашу і її підхопив засмаглий до чорноти половець високого зросту. Рожевощокий витер рукавом масні вуста і звернув погляд на Вітька. Щось запитав.
— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, хоче знати, чи велика зараз дружина в Римові? — почувся пронизливий голос засмаглого половця.
Вітько мовчав.
— Ну? — схилився над ним перекладач. — Чому не відповідаєш?
— Ви ж самі все бачили, — відказав Вітько.
Світлий Андак невдоволено насупив брови і тлумач щосили уперіщив хлопця нагаєм. З Вітькових грудей вихопився стогін.
— Світлому Андакові треба відповідати ввічливо і швидко...
Нараз обличчя у світлого Андака проясніло. Він щось сказав перекладачеві і зареготав.
— Це брудне цуценя гадає, — вів перекладач, — нібито Ілля Муровець нас розбив. То підла брехня. Ми не про перемогу думали. Нам потрібно було лише дізнатися, які сили у переяславського князя. І де вони. Чи не в лісах навколо Римова? Ну, чому мовчиш?
Світлий Андак мигнув бровою — і нагай знову обвився навколо Вітька.
— Ой! Не знаю... — відповів Вітько.
— Ти не знаєш? — здивувався перекладач. — Ти, цікавий до всього хлопчисько, — і не знаєш? Неправда, діти все знають.
І знову свиснув нагай. Вітько схопився за щоку і зціпив зуби. Що він мав сказати? Що в Іллі Муровця лише півтораста дружинників, а то все парубки й дядьки з косами і довбнями? І що ніяких княжих військ навколо Римова немає?.. Тоді цей Андак покличе інших ординців — і половці сьогодні ж купно наваляться на Римів, підуть
