Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина...
І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти по Україні милій, вибиваючи посміх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докір парубкам, а його й присадять насмішкою:
― Хіба тепер парубки? От колись були парубки...
Оцей жарт і мене кілька разів рятував од капосного знаряддя, яке в нас і після революції звалося ремінцем...
Сьогодні батько теж отак узяв чоботята ― за полотняні вуха, що мені захотілося чимсь захистити свої вуха. Тато піднімає чоботи до сліпака і перед оглядинами косує на мене:
― То як воно?
― Буває гірше, ― невпевнено відповідаю і хочу перевести мову на трохи безпечнішу стежку: ― Тату, а на Філіппінських островах буває зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав ті країни, де побував на крейсері "Жемчуг", і забув про мої чоботята!
― А тобі нащо це?
― Інтересно.
― Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?
― О, мені й наших вистачить.
― На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси? ― Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу ― красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.
― Таки протер! ― дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: ― У тебе й залізо не заіржавіє!
А мені жаль стає себе: хіба ж я винен, що ці гемонські підківки протираються за кілька днів?
― Тобі треба купувати залізні, тільки залізні чоботи, ― продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в голові: "От аби справді розжитися на залізні чоботи! Їм би зносу не було! Підмотай більше онуч і розкошуй на льоду без опаски.
― А це що? ― Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потім на ліжко, де, звинувшись, дрімає ремінь, і знову на мене. ― Чого ж губи зашнурував? Що це?
― Каблук, ― безнадійно зітхаю.
― Сам знаю, що каблук! ― грізнішає батьків голос. ― А чого це він націлився на попівську леваду?
Хто ж його знає, чого він туди націлився? Я печу раків, знову зітхаю, меншаю, і душа моя меншає, а в думці все одно на мить опиняюся на попівській леваді, де ковзанка отак нівечить мої чоботята. Ні, видко, нічого путящого не виклепається з мене, доведеться іти в шевці-латошники. Поки я, вскочивши в безнадію, ганьблю себе, надворі озивається Рябко. О! Інколи навіть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилітають і шевство, і острах.
― Хтось іде, ― обізвалася мати. ― Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?
Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:
― Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?
― За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, ― бурмочу собі під ніс. ― Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!
― І скажеш таке, ― розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи ― хтось довго на морозі ходив.
Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.
― Добрий вечір! ― вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. ― Ну й мороз узявся на ніч ― аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? ― киває на пляшки.
― Можна і в піч, ― дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.
Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, ― він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів ― вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.
― Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, ― казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. ― Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, ― знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, ― шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на
