Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Отак весело?

― Таки весело! ― аж пританцьовує Люба позаду санчат.

― Сльота!

― Від сльоти чую, ― нічутінку не ображається дівчина.

― Звідки ж ти взялася?

― З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.

― Викрав?

― Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.

― Теж мені вага, ― зневажливо кривлю губи. ― Скільки вас на фунт іде?

― І не задавайся! ― підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.

― Краще сідай ― підвезу!

― Тобі ж тяжко буде.

― Комарем більше, комарем менше ― все одно.

Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила ― що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох ― я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні ― це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, ― і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.

Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.

― Що він тільки подумає про нас? ― сполохано запитала мене.

― Та доброго не подумає, ― погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

― Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.

― Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?

― Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, ― хай собі живуть! І принеси мені щось читати, а я тобі яблук дам. У нас навіть тіролька французька є, щічки у неї червоні, прямо, як у дівчини.

― Як у тебе?

― У мене ж смагляві... У-у-у, противний, ― уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.

― Це ж я пожартував.

― Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.

― Еге ж, ― погоджуюсь я. ― І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.

― Це ви такі, певне, від природи, ― посміхнулася Люба. ― Іди здоров.

І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.

― Доклешняв? ― насмішкувато запитав батько.

― Та якось дотарганився, ― поважно відповів я. ― На вітряку завізно було.

― За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

― Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, ― посміхнулася мати.

― Або на ковзанках чоботи дірявив, ― додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

― Ще дитя воно, ― заступилася мати, ― та все одно вже маємо помічника.

― Авжеж! ― насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобітки під голови, але й не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.

Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підкивки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою:

― У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє, ― націлював на підківки і очі, й товстуваті губи: одну ― з цурпалками вусів, а другу ― з вм'ятинкою.

По них я безпомилково догадувався, який настрій у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:

― Хіба тепер залізо?

Від цих слів батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобітьми в руках починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася матір, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх...

Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих років, коли крізь руїни, нестатки й шкварчання різних та всяких непереможно пробивалося нове. Тоді деяка немудра продукція, що скупо доходила до села, ніяк не могла викликати захоплення, і її по-різному гудили чи лаяли ― все залежало від характеру і ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".

І от, кажуть,