Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

З моїх очей ніби спала полуда. Охоплений злістю до негідника і водночас боязню втратити скарб, вислужений багатолітньою вірністю, вже назавтра пізно увечері я був у своєму місті. На щастя, Лусінда чекала біля віконних ґрат, свідків нашого кохання. Вона розпізнала мене, а я — її; та й справді, чого б це нам не знати одне одного. Втім, хто може похвалитися, що зумів осягнути заплутане мислення і мінливу натуру жінки? Звісно — ніхто.

Ми ледве встигли перекинутись парою фраз, з яких я зрозумів: Лусінда просить мене постаратися бути присутнім на церемонії, що незабаром почнеться в домі і яку вона збирається розладнати, якщо не словами, то ударом собі в серце заздалегідь схованим на грудях кинджалом.

Не відаю, чи почула мила — бо за нею прийшли, — запевнення у відповідь, що моя шпага або захистить її, або вб’є мене, якщо доля буде неприхильною до нас…

І настала ніч моєї туги, закотилося сонце радості, потьмяніло світло в очах, сплутались усі думки. Із завмираючим серцем я крадькома пробрався добре знайомими коридорами до зали урочистостей та притуливсь поряд із внутрішнім віконцем, завішеним двома килимами, через отвір між якими можна було бачити, що відбувається.

Коли зібрались усі запрошені, увійшов приходський священик і, взявши наречених за руки, спитав: «Чи згодна ви, сеньйоро Лусіндо, визнати сеньйора дона Фернандо законним своїм чоловіком, як того вимагає свята церква?» Я напружив слух, але досить довго панувало мовчання. Уже здалося, що зараз вона дістане кинджал, аби у гіркий спосіб довести мені своє кохання, та врешті слабким голосом Лусінда вимовила: «Так, згодна». Дон Фернандо, сказавши те саме, надів їй на палець обручку і хотів було поцілувати молоду, проте зненацька вона схопилась за серце й упала непритомною на руки матері. Злякана мати розстібнула доньці верхні ґудзики сукні, щоб легше дихалось, і знайшла лист, який одразу схопив дон Фернандо й прочитав його при мерехтливому світлі смолоскипа. Потім, ігноруючи розпластану дружину, він важко опустився у крісло.

Скориставшись загальною метушнею, я вискочив на вулицю. Мене душили образа, лють і ревнощі. Трохи оговтавшись та відмовившись від початкового наміру помститися лицемірному донові Фернандо й легковажній зрадниці, я вирішив піддати карі, якої вони заслуговують, самого себе за те, що не вберіг кохання. І, можливо, ця кара — а я хотів убити їх — буде ще суворішою, адже раптова кончина миттєво припиняє страждання, повільна ж смерть розтягує муки, не позбавляючи життя зразу.

Одним словом, сів я верхи на свого мула і, наче біблейський Лот, не оглядаючись, залишив місто. Тільки у відкритому полі, де в нічній пітьмі ніхто не міг ні бачити, ні чути мене, з моїх вуст вирвалися прокльони. Я називав Лусінду жорстокою, невдячною, та найчастіше — користолюбною обманщицею, якій засліпило очі багатство перспективнішого кандидата. У той же час моє єство виправдовувало її, бо ж, як мені здавалось, нема нічого дивного в тому, що слухняна донька, з дитинства звикнувши підкорятися власним батькам, виконала їхній наказ. Але найбільше картав я себе, що не насмілився вийти зі свого укриття і зірвати заручини. Хто знає, як би тоді поводилась Лусінда…

Не розбираючи дороги, я блукав у горах три дні. Уривками пам’ятаю зустрічі з пастухами, в яких щось запитував, а ті щось відповідали. Сконав мій виснажений мул, і я зостався пішим, падаючи від утоми й не знаючи, де шукати допомоги, одержимий єдиною думкою — померти, звертаючись до Лусінди. Зазвичай ночую в дуплі старого дуба, а погоничі худоби інколи підгодовують мене.

Ось таке нікчемне мученицьке життя веду я, сподіваючись, що волею небес або скоро помру, або забуду красу та віроломство Лусінди й образу, нанесену доном Фернандо. Самому ж вивергнути душу із кволого тіла не вистачає ні сил, ні мужності.

На цьому скінчив Карденьйо довгу сумну повість свого кохання. Розчулений священик був готовий сказати кілька утішливих слів, але нараз до нього долинув чийсь жалібний голос, про що, після невеликого урочистого відступу, детальніше йтиметься далі…

Блаженні та щасливі були часи, коли вирушив у мандри сміливий лицар Дон Кіхот Ламанчський, завдяки чиєму благородному запалові спробувати воскресити і повернути світові майже втрачений орден мандрівного лицарства, нині, у нашому столітті, ми тішимось насолодою не лише від цієї правдивої історії, а й від уплетених до неї не менш хитромудрих, і головне — правдоподібних епізодів, черговий з яких уже розпочався…

Щойно священик налаштувавсь заспокоїти Карденьйо, як його вуха вловили удалині пройнятий сумом голос:

— О Господи! Невже я нарешті знайшла місце, здатне служити склепом для мого важкого тягаря? О, я, нещасна! Ніхто тепер не заважатиме мені скаржитись небесам на мій гіркий талан!

Здивовано переглянувшись, усі троє тихенько обігнули виступ скелі й крізь кущі побачили під ясенем юнака, котрий, нахилившись, мив ноги в ручаї. Ці тендітні ніжки, які сяяли білим кришталем, схоже, не звикли ходити за плугом по зораному полю, хоча сіре селянське вбрання і свідчило про протилежне. На хлопцеві були плащ, стягнутий біля пояса, панталони й камаші, а голову вкривала беретка. Закінчивши омивання та дістаючи з-під берета хустинку, щоб витертися, він труснув головою, і тут стало очевидно, що це вдягнена, ніби сільський парубок, незрівняної вроди дівчина з довгим золотаво-шовковистим волоссям.

— Оскільки вона не Лусінда, — вражено прошепотів Карденьйо, — то перед нами не людська істота, а сама богиня.

Почувши підозрілий шерхіт, незнайомка оглянулась, рвучко схопила дорожній баул і злякано спробувала втекти босою. Але її ніжні ноги не витримали дотику гострих каменів; тому за кілька кроків вона впала.

Першим до неї наблизився священик, який, узявши дівочу долоню, ласкаво промовив:

— Мабуть, серйозні причини змусили убратись цю красу в недостойну її одіж та завели вас у густі нетрі. Однак даремно, сеньйоро, боїтесь, адже ми прагнемо допомогти вам. Подолайте недовіру й розкажіть, що трапилось, і в кожному з нас ви зустрінете співчуття своєму горю.

Збентежена дівчина деякий час сором’язливо відмовчувалась, а потім глибоко зітхнула:

— Либонь, ваша правда, сеньйори. Я вам вдячна, та боюся, що розповідь ця засмутить вас, бо ви не зможете знайти ні засобу припинити мої страждання, ні способу полегшити їх.

Та все ж вона взулася, сіла на повалену кам’яну брилу і зачекала, доки всі влаштуються навколо. Відтак, ковтаючи сльози, поділилась особистою, на превеликий жаль, з давніх-давен нерідкою історією спочатку звабленої, а згодом кинутої жінки. По ходу розповіді слухачі приголомшено збагнули, що доля звела їх із дочкою — її ім’я було Доротея — багатого