Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

Розділи XXVІІ-XXVІІI,

у яких йдеться про те, як священик та цирульник упорались із поставленим завданням, а також про інші речі, що заслуговують уваги в цій знаменитій історії

Сеньйор Ніколас повністю схвалив план. Не відсуваючи на бéзрік, компаньйони розжились у власника заїзду спідницею та жіночим капелюшком, лишивши в заставу новісіньку сутану священика. Голяр зладнав із волячого хвоста, чи сірого, чи то рудого, огрядну бороду. Дружина хазяїна поцікавилась, навіщо увесь цей маскарад, а дізнавшись, вони з чоловіком здогадалися, що божевільний — це їхній колишній постоялець, котрий варив бальзам і зброєносця якого підкидали жартома на ковдрі. Від них товариші кабальєро дізналися про все, що тут днями трапилось. Чуйна хазяйка допомогла переодягнутися священикові, котрий пов’язав лоба клаптем чорної тафти, а з другого зробив маску, яка чудово прикрила йому обличчя та підборіддя. Зверху він насунув величезний капелюх, здатний замінити парасолю від сонця, і, вдягнувши плащ, сів по-жіночому верхи на власного мула, тоді як цирульник усівся на свого.

Попрощавшись з усіма, в тому числі з доброю Маріторнес, вони виїхали зі двору, аж раптом священнослужителю здалось негідним рядитися жінкою, хай навіть заради крайньої необхідності. Не додав йому настрою і Санчо Панса, який, приєднавшись до них за воротами, не зміг утриматися від сміху через їхнє кумедне вбрання. Щоправда, голяр згодивсь помінятися зі священиком ролями, тільки вирішив не переодягатися до останньої хвилини.

Отже, рятувальна експедиція рушила далі під проводом Санчо, який, користуючись нагодою, розповів про зустріч у горах із самітником. Водночас щодо знахідки валізи та її вмісту хитрун завбачливо умовчав, оскільки, хоч і був не великого розуму, але, коли справа стосувалась грошей, метикував як належить.

Другого дня знайшлося місце виходу Санчо Панси на биту дорогу, помічене зламаними гілками, які тягнулись углиб гірського масиву. Зупинившись, він оголосив, що пора змінювати зовнішність, якщо це дійсно потрібно для порятунку Дон Кіхота. У той момент Санчо вже знав певні деталі задуму односельців, котрі наполегливо рекомендували йому не розкривати їхнього інкогніто, а на питання ідальго, чи вручено Дульсінеї лист, відповісти ствердно. Потім слід було додати, що, враховуючи особисту неписьменність, сеньйора усно веліла лицареві не гаючись прибути до неї у зв’язку з нагальною необхідністю. І все заради того, аби вивести Дон Кіхота туди, де на нього очікує ліпша доля в образі щонайменше королівського трону. Між тим Санчо Панса, прокрутивши в голові одержані настанови, зголосився їхати першим, — може цього виявиться достатньо, щоб самотужки витягти хазяїна з гір та не завдавати незручностей іншим. Така ідея здалась священикові й цирульникові доречною, і вони зосталися чекати його повернення з новинами про знаходження кабальєро.

Влігшись у затінку буйно порослих дерев, заколисані мірною течією струмка, що витікав поруч, мандрівники збиралися перебути пообідню спеку в приємній дрімоті. Та раптом до них долинув чийсь солодкоголосий спів, який. швидко урвавсь тяжким зітханням, що змінилось гірким плачем. Немало заінтриговані, вони вирушили на пошуки власника чудового голосу, й, обігнувши невеличку скелю, побачили юнака, в якому, завдяки опису Санчо, легко розпізнали Карденьйо.

Священик, як людина красномовна, а до того ж інформована стосовно горя хлопця, наблизивсь і спробував стислими, однак вагомими доводами переконати нещасного у марності жалюгідного існування. На ту мить самітник був при повному розумі, а тому не міг не здивуватись появі незнайомців, які своїм одягом різко відрізнялись від тих, кого йому доводилося зустрічати у цих місцях. Подив зріс іще більше, коли з ним заговорили зі знанням справи щодо його бід, як це випливало зі слів священнослужителя. І відповів він так:

— Бачу, сеньйори, хай би хто ви були, що небо, яке постійно піклується стосовно добрих, а також, на жаль, недобрих, послало мені, хоч моя особа того і недостойна, зустріч у цій далекій від населених місць глушині з людьми, які намагаються спрямувати мене на правильний шлях. Я можу здатись вам божевільним, але перш ніж знову завести зі мною розумну зважену бесіду, будьте ласкаві вислухати про мої злигодні; й тоді ви, можливо, позбавитесь клопоту втішати мене.

Священик та голяр запевнили, що не йтимуть проти його волі, після чого Карденьйо майже дослівно повторив ту частину власної трагічної історії, яка урвалась через непорозуміння, котре виникло між ним і Дон Кіхотом. Але зараз, шановні читачі, ми маємо щасливу нагоду почути оповідь до кінця.

— Як я уже казав, — продовжив відлюдник, — послання коханої, знайдене доном Фернандо у книзі про Амадіса Галльського, спонукало мене якнайшвидше добиватися, щоб Лусінда стала моєю дружиною, і воно ж викликало в мого підступного товариша намір розбити вщент мої сподівання. Юний вельможа знав умову батька дівчини, згідно з якою її руки повинен був просити глава сім’ї жениха. Водночас він знав, що в моєму домі вважали доцільним, аби я зачекав з одруженням, поки не з’ясується, які види щодо мене має герцог Рікардо.

Лихий дон Фернандо обіцяв вплинути на мого батечка і вмовити його поговорити з батьком Лусінди. О зраднику, нелюде мстивий та облудний, чим завинив бідаха, який простодушно повідав тобі таємниці й радощі свого серця? Хто б міг уявити, що герцогський нащадок, знатний, розсудливий кабальєро, захоче відібрати в мене найдорожче? Та досить причитати; ліпше зв’яжемо вузлом обірвану нитку мого невеселого оповідання.

Отже, дон Фернандо усвідомлював, що моя присутність заважала втіленню зловісного плану, а тому вирішив відіслати мене до свого старшого брата під приводом узяти грошей, щоб розплатитися за куплених коней. Чи можна було хоч що-небудь запідозрити? Звичайно, ні; навпаки, я радо пообіцяв їхати негайно.

Прощаючись зі мною напередодні мого від’їзду, Лусінда виглядала вкрай сумною та схвильованою, але все це я необачно приписав силі її любові й небажанню розлуки, яка гнітить усіх закоханих.

Брат дона Фернандо привітно зустрів мене, та не дозволив одразу повертатися, мовляв, герцог нічого не знає про додаткові витрати. Ось тут би відчути недобре, однак як справний слуга я скоривсь. Минуло чотири дні, коли випадкова людина, якою виявився житель мого рідного міста, передала мені листа Лусінди, де вона писала жахливі речі. Так я дізнався, що ниций дон Фернандо сам попросив руки дівчини й отримав згоду її батька, котрого спокусили переваги, які, на його думку, герцогський спадкоємець має, порівняно